Загадкова історія Бенджаміна Баттона. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
вони були. Їхні закручені коричневі вусики викликали в нього відчуття, подібні до процесів неперетравленої їжі в шлунку.
Та коли прийшла його черга, і він закружляв з нею на дзеркальному паркеті під музику сучасного паризького вальсу, його заздрість та тривоги розтанули, як весняний сніг. Осліплений та зачарований, він відчув, що життя тільки-но починається.
– Ви з вашим братом прибули сюди одразу ж після нас, чи не так? – запитала Хільдегарда, дивлячись на нього яскраво-голубими, небесними очима.
Бенджамін не знав, що відповісти. Якщо вона думала, що він – брат свого батька, то чи варто було розповідати правду? Він згадав свою пригоду в Єлі, тож вирішив не робити давніх помилок. Було б неввічливо суперечити леді, було б кримінальним затьмарювати таку витончену подію гротескною історією свого народження. Пізніше, мабуть. Тож він кивав, посміхався, слухав її та був просто щасливим.
– Мені подобаються чоловіки вашого віку, – сказала йому Хільдегарда. – Юні хлопці такі нерозумні. Вони розповідають про те, скільки шампанського випили в коледжі та скільки грошей втратили, граючи в карти. Чоловіки вашого віку вміють цінувати жінок.
Бенджамін відчув, що готовий зробити їй пропозицію, проте зусиллями волі придушив такий порив.
– Ваш вік – романтичний, – продовжила вона, – п’ятдесят років. У двадцять п’ять чоловіки думають, що знають все, у тридцять – схильні до втоми від надмірної роботи, сорок років – пора довгих історій, слухаючи які можна викурити ящик сигар, шістдесят – ох, шістдесят, це майже сімдесят, проте п’ятдесят – солодкий вік. Мені такі чоловіки до смаку.
«П’ятдесят» здалися Бенджамінові розкішною порою. Він пристрасно жадав завжди мати п’ятдесят.
– Я завжди казала, – продовжувала Хільдегарда, – що я краще вийду заміж за п’ятдесятирічного чоловіка, котрий буде турботливим до мене, аніж за тридцятирічного, котрому буде потрібна моя турбота.
Весь вечір для Бенджаміна забарвився в золотистий серпанок. Хільдегарда протанцювала з ним більше, аніж два танці, і вони вияснили, що їхні погляди на «повсякденну злобу дня» сходяться. Вона погодилася вийти з ним на щонедільну прогулянку й продовжити цю важливу дискусію.
Повертаючись додому вже перед світанком, коли гуділи перші бджоли, а змарнілий місяць виблискував у прохолодній росі, Бенджамін ніби крізь сон чув, як батько говорив про гуртову торгівлю залізними виробами.
– І, як гадаєш, чи є щось краще, аніж молоток та цвяхи? – питався старший Баттон.
– Любов, – відповідав розсіяний Бенджамін.
– Лом? – вигукнув Роджер Баттон, – зараз же закриваємо це питання.
Бенджамін замріяно дивився на батька, допоки небо на заході не наповнилося світлом і допоки у жвавому листі дерева пронизливо не зітхнула іволга.
6.
Коли через півроку оголосили про заручини міс Хільдегарди Монкреф із містером Бенджаміном Баттоном (я кажу «оголосили», бо генерал Монкреф заявив, що радше впаде на свій