Серця трьох. Джек Лондон
мені, у чому річ? Невже мені завжди призначено залишати цей берег під акомпанемент пострілів? Що вам, власне, потрібно: мої вуха, чи вистачить вусів?
– Нам потрібен ти сам, – відповів незнайомий ватажок, вуса якого люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.
– То, може, ви мені скажете, хто ви такі?
– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше – шеф, – відповів Торес.
– Он як! – розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. – Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Однак про це вам треба говорити з моїм шкіпером – капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен – великий знавець законів мореплавання й стоянки суден у порту.
– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.
– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!
– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?
– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на світанку повісите?
– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?
– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій – мені все одно.
– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.
Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки. Тут на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів. Прислухаючись до недалеких глухих ударів молотків, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А молотки вже стукали по колодах, із яких споруджували шибеницю, – завтра о десятій ранку на цьому помості йому на шию накинуть мотузку й піднімуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія й не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.
«Шеф мав рацію, –