Тотем і табу. Зигмунд Фрейд
дотепи, пророцтва[18]), цнотливий до ступеня такої абстиненції, що у белетристиці здивувала б навіть сьогодні. У своїх нотатках він так стережеться всього сексуального, наче Ерос, запорука підтримання життя, не є гідним цікавості дослідника[19]. Відомо, як часто великі художники в ескізах дають волю своїм еротичним фантазіям і навіть непристойності; у випадку Леонардо, натомість, маємо лише кілька анатомічних зображень внутрішніх статевих органів жінки, схему розташування плоду в утробі матері тощо[20].
Навряд чи Леонардо колись у житті стискав у любовних обіймах жінку, і не відомо, щоб він колись мав інтимний духовний зв’язок з жінкою, як Мікеланджело з Вітторією Колонною. Коли він іще мешкав на правах учня у домі майстра Вероккйо, юного Леонардо разом з іншими молодиками звинуватили у заборонених гомосексуальних стосунках, але зрештою його було виправдано[21]. Підозра впала на нього, схоже, через те, що запрошував натурником хлопчину з сумнівною репутацією[22]. Ставши майстром, він оточував себе вродливими підлітками, приймаючи їх учнями. Останнього з тих учнів, Франческо Мельці, який супроводжував учителя у Францію і залишався з ним аж до його смерті, Леонардо призначив своїм спадкоємцем. Не поділяючи впевненості, з якою сучасні біографи великого італійця відкидають імовірність сексуальних відносин між ним і його учнями як безпідставну образу славетного, набагато правдоподібнішим слід вважати, що ніжні стосунки Леонардо з юнаками не доходили до статевих дій. Не варто взагалі було б очікувати від нього високої сексуальної активності.
Особливість такого емоційного і сексуального життя у контексті подвійної натури Леонардо як художника і дослідника можна зрозуміти лише в одному сенсі. З біографів, яким психологія взагалі часто чужа, тільки один, Едмондо Сольмі, на мій погляд, наблизився до розв’язання загадки. Але письменник Дмитро Сергійович Мережковський, який обрав Леонардо як героя великого історичного роману, обґрунтував на цьому розмежуванні своє розуміння незвичайної особистості, яке дуже виразно висловив – нехай не у сухих термінах, а у поетичних зворотах[23]. Сольмі судить про Леонардо так: «Але незадоволене бажання зрозуміти все довкола і холодним розумом проникнути у найглибшу таємницю ідеального прирекло роботи Леонардо на довічну незавершеність». В одному з есе Флорентійських Конференцій наводиться вислів Леонардо, що демонструє його віру і надає ключ до його вдачі:
Nessuna cosa si può amare nè odiare, se
prima no si ha cognition di quella[24].
Тобто, «ніщо не можна любити чи ненавидіти, не набувши спершу знань про це щось». Те саме повторює Леонардо у «Трактаті про малярство», де він, здається, захищає себе від закидів щодо браку релігійності:
«То нехай огудники радше помовчують, бо така дія є способом показати майстрові незліченні дива, і це також спосіб полюбити великого Винахідника,
Marie Herzfeld: Leonardo da Vinci der Denker, Forscher und Poet. Jena, 1906 (
Винятком може бути його збірка
Малюнок Леонардо з зображенням статевого акту у поздовжньому розрізі тіл, що не може, звісно, називатися непристойним, містить кілька курйозних помилок, відзначених доктором Р. Райтлером (Internat. Zeitschrift fur Psychoanalyse. 1916/17. IV) і розглянутих у контексті психологічної характеристики Леонардо:
«…надмірний дослідницький потяг геть відмовив йому у зображенні статевого акту – як видається, внаслідок дедалі більшого сексуального витіснення. Чоловіча постать представлена у повний зріст, жіноча – лише частково. Хто гляне неупередженим оком на горішню частину цього етюда, так що решта буде чимсь закрита, побачить скоріше жіночу голову – хвилясті пасма, що спадають на чоло і вздовж спини майже до четвертого чи п’ятого хребця, тільки підкреслюють це враження. Жіночі груди демонструють два недоліки: по-перше, естетичний, окреслюючи некрасиві обвислі перса, а по-друге, анатомічну неточність, бо, як дослідник, Леонардо, либонь внаслідок свого відсторонення від усього сексуального, не оглянув достатньо уважно соски годувальниці.
само зручно, як це робили наші пращури. Така поза відображає намір перебувати у жаданому стані тривалий час. Жіночні риси чоловічого обличчя виявляють неприховану огиду: брови насуплені, погляд гидливо звернений убік, губи стиснені, а куточки рота опущені. У цьому виразі обличчя немає ні задоволення, ні прихильності, ні блаженства, ні, бодай, поблажливості – самі тільки обурення і огида.
Грубої помилки Леонардо допустився у зображенні нижніх кінцівок пари. Нога чоловіка мала би бути правою: оскільки два тіла у статевому акті Леонардо зображує у анатомічному поздовжньому перерізі, то ліва нога чоловіка має бути поверх площини зображення, а жінці, навпаки, з цієї таки причини слід було намалювати ліву ногу. Фактично Леонардо переплутав жіночу і чоловічу ноги: постаті чоловіка дав ліву, а жінці – праву. Щодо підміни найпевніше свідчать великі пальці ніг партнерів, обернені всередину.
Уже виходячи з цього анатомічного малюнка, можна було б визначити, як великого художника і дослідника заплутало витіснення лібідо».
Утім, ці міркування Райтлера було піддано критиці: неприпустимо з недбалого малюнка виводити такі серйозні висновки – зрештою, достеменно не встановлено, чи частини малюнка становлять одне ціле (
Насправді, впродовж життя Леонардо звинувачення у содомії висувалися проти нього двічі. Вдруге, як видається, його врятувало високе суспільне становище другої особи (
Згідно з Scognamiglio (1900, с. 49), цей епізод згадується у Codex Atlanticus у неясній фразі, яку по-різному тлумачать: «Quando io feci Domeneddio putto voi mi metteste in prigione, ora s’io lo fo grande, voi mi farete peggio». [Коли я написав Доменеддіо хлопчиком, ви мене кинули у в’язницю, нині, якщо я напишу його великим, ви мені заподієте гірше] (
Д.С. Мережковский: «Леонардо да Винчи. Биографический роман конца XV столетия». Це другий роман з трилогії «Христос и Антихрист»; дві інші частини називаються «Юлиан Отступник» і «Петр Великий и Алексей» (
F. Воtazzi,