Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология
слуга предобрий.
Рече йому Бог:
– Іди за мною, сатано! Не будеш ти спокушати Бога твого во віки!
І враз усе тіло почорніло його як головня. І тоді то прозвали його ангели Сатанаіл. Бо той ангел мав мисль будувати собі столицю на землі і так мовив:
– А то є Бог на небі, має маєстат і престол, а я створю собі престолець на земли і буду подобен Вишньому.
Але того негоден був зробити.
Потім пішли до першого хору небесного. Сів Бог Отець на крилі небесному, тобто на краї хора небесного, на краї неба. Коли вийшов Бог Отець на небо з землі, зрадувалися йому всі ангели, архангели, херувими і серафими.
І от Сатанаіл у радости своїй, у пишній гордости свого пишного стану, рече до Бога Вседержителя:
– Я, Сатанаіл, котрого жахаються ангели і вся твар, Пане, просив-єм тебе, аби-сь учинив на землі хліби з каменя, коли ходили-сьмо по землі. Не хотів-єс. Просив-єм тебе, аби-сь мені ся поклонив за всю вселенную, щоби юж тобі віддав. Не хотів-єс. Пане, не хотів-єс то учинити, що-м тя просив на земли, але то учини – верзись долу, тобто скоч з високости, а голови не зломи! Отоді буду вірити, жи ти є Бог правдивий.
О злеє, злеє рік слово Пану Створителеви неба і землі! Ох, розгнівався Бог, Отец небесний, на слугу свого дуже. Пустив гнів свій строго на сатану, казав святому архангелу Михаїлу струтити його з небесної світлости і весь його полк шайтанський. І враз тоті вояки Сатанаілові усі почорніли, яко головня. А коли летіли додолу, то більше їх було як дощу і трави земної.
Оповідання про бунт Люципера і ангелів
…Живучи там, оний Денниця[4], ангел пресвітлий, що світився у великой славі і повазі, которою його Бог був украсив, та увидівши такую свою красоту і свою зацність і ясність, міць і своє старшинство, своїх слуг красних і свою потугу, то ся єще піднесло серце єго у більшую пиху і гордість. Сидячи на своєму престолі, яко монарха, сказав до слуг своїх:
– Послухайте ви мене, що вам скажу.
Відказали йому ангели:
– Пане наш, ми єсте-сьмо завше готовії твій розказ чинити, що ти нам повелиш.
Сказав їм Денниця:
– Видите мою ясність, славу і красоту? Прето ж єще хочу бути у більшій славі. Возьміте престол мій і знесіте єго вище звізд небесних просто на північ, і поставте єго зо мною на повітряних горах, і сяду я на облаках небесних ко сіверу, і буду подобен небесному, і буду яко Бог.
І скоро тоє Люципер помислив у своєму пишному серцю, зараз ся став від Бога з високости голос:
– О злий і лукавий слуго наш, гордий, пишний і невдячний ласки моєї! Се так ти служиш правдиве? На що ся важиш, чого не можеш доступити? Чи не досить ті було од мене твоєї слави і поваги, красоти і розкоші? Але тепер за свою гордість і пиху і тоє утратив-єсь. Був її пресвітлим і прекрасним Денницею, а тепер став-єсь темним, страшним демоном, то єсть шатаном пекельним, проклятим бісом і шпетним, темним дияволом. А слуги твої, коториє були ангели світлії, тепер нехай стануть шатанами крилатими, хованцями і дияволами, чортами проклятими! І ти сам будь чорен, як головня, страшен і поган!
А
Люцифер.