Остання красуня Півдня. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
на дні пам’яті, коли я згадував аромат магнолій. Інколи якийсь знайомий з армійського минулого запитував мене: «А що сталося з тою світловолосою дівчиною, що мала такий успіх?» – та я не міг відповісти. Якогось вечора я зустрів Ненсі Ламар біля нью-йоркського Монмартру й дізнався, що Ейлі заручилася з якимось чоловіком із Цинциннаті, поїхала на Північ, щоб познайомитися з його родиною та розірвала заручини. Вона, як і завжди, мила, і біля неї незмінно один чи два шанувальники. Та Білл Ноулз і Ерл Шоун так і не повернулися.
Десь у цей самий час до мене прилетіла звістка, що Білл Ноулз одружився з дівчиною, з якою познайомився на кораблі. Ось і все – не такий великий клаптик, аби зшити ті шість літ докупи.
Як це не дивно, але про повернення на Південь мене змусила замислитися дівчина, яку я побачив у сутінках на маленькій станції в Індіані. Вона, в суворій рожевій органзі, кинулася на шию чоловікові, котрий зійшов із потяга й хутко повела його до автівки, що на них чекала. Мені стисло серце, бо здалося, що вона заманює його у втрачений світ літа моєї молодості, де час завмер, а чарівні дівчата туманно розпливалися, як і все минуле, що сонно пропливало вечірніми вуличками. Гадаю, ця поезія – чоловіча мрія північанина про Південь. Та тільки через місяць я надіслав Ейлі телеграму й негайно кинувся за нею в Тарлтон.
Був липень. Готель Джефферсона здавався, на диво, обшарпаним і старомодним – у їдальні учасники благодійного клубу періодично наспівували мелодію, що в пам’яті моїй давно асоціювалася з офіцерами та дівчатами. Я впізнав таксиста, котрий підвозив мене до будинку Ейлі, проте його «Так, лейтенанте» звучало непереконливо. Я був усього одним із двадцяти тисяч.
Це були три загадкових дні. Гадаю, що свіжість її юності набула дещо зрілого сяйва, проте я не можу стверджувати це переконливо. Вона й досі була такою ж привабливою, що хотілося торкнутися тієї сутності, що тремтіла на її губах. Ні… зміни були набагато серйознішими.
Я відразу ж помітив, що вона змінилася. Нотки гордості, натяки на те, що вона знала таємниці світлих, найкращих довоєнних днів, – зникли з її голосу; їх не було, бо тепер усе кружляло навколо напівсмішних, напівпрезирливих жартів про новий Південь. І все було розсіяне з цієї бесіди – теперішнє, майбутнє, вона, я, – аби не змовкати й не залишати часу на роздуми. Ми потрапили на веселу вечірку на честь молодої одруженої пари, й вона була центром нервових веселощів на ній. Врешті-решт їй уже не вісімнадцять, однак і тепер у ролі одчайдушного блазня вона все ще була привабливою, як і завжди.
– Ти щось чула про Ерла Шоуна? – запитав я її наступної ночі, коли ми вирушали на танці в заміський клуб.
– Ні, – на хвилю вона стала серйознішою. – Я часто думаю про нього. Він був … – вона завагалася.
– Продовжуй.
– Я хотіла сказати, що він був чоловіком, якого я любила найбільше, проте це б не було правдою. Насправді, я ніколи його не любила, бо тоді б вийшла за нього заміж, і неважливо, у якому віці, чи не так? – вона з цікавістю глянула на мене. –