Остання красуня Півдня. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
та жахливого гольфу колір обличчя Тома Боумана все ще був здоровим. Він мав власний офіс у центрі міста, в якому часто розмірковував над абстрактними справами, пов’язаними із нерухомістю, проте головною його справою життя, як і раніше, був показ свого привабливого профілю та невимушених і ґречних манер у заміському клубі. За цим він і провів більшу частину тих десяти років, що пройшло від того, як померла його дружина.
Янсі було двадцять, вона завжди трималася на загадково-звабливий манір, що частково обумовлювався її млявою природою, а частково засвоєному під час поїдки до родичів в один зі східних штатів в ніжному і вразливому віці. Вона була розумною, мінливою, романтичною під сяйвом Місяця, і ніяк не наважувалася на вибір – виходити заміж із любові чи з розрахунку, – остання з цих двох абстракцій здавалася їй реалістичнішою, бо втілювалася в одному з її ревних шанувальників. Між іншим вона вела господарство й спритно виконувала всю роботу; дівчина намагалася підтримувати рівномірний, спокійний ритм, щоб хоч якось регулювати постійні пиятики батька.
Батька вона обожнювала – через його зовнішність, чарівні манери. Йому так ніколи й не вдалося втратити шарму одного з найпопулярніших учасників Єльського братства «Череп і кістки». Такий шарм став стандартом, за яким вразливий темперамент дівчини несвідомо оцінював усіх знайомих чоловіків. Хай там як, а їхні сімейні стосунки зовсім не нагадували сентиментальну родину, що є центром будь-якого вигаданого сюжету й традиції якої існують тільки в уявленнях старшого покоління. Янсі Боуман уже вирішила, що не пройде й року, як вона вийде заміж і покине цей будинок. Вона страшенно нудьгувала тут.
Скотт Кімберлі, який уперше побачив її в заміському клубі одного вечора в листопаді, погодився з леді, в котрої гостював, що Янсі – мініатюрна витончена красуня. Через надмірну чутливість, що була дивною для такого юнака, – Скотту було всього двадцять п’ять – він уникав знайомства, бо хотів поспостерігати за її поведінкою протягом однієї казкової години й проковтнути насолоду, або ж розчарування їхньої розмови наприкінці того сонного вечора.
– Вона так і не поборола смуток, що виник через те, що їй не вдалося познайомитися з принцом Уельським, котрий проїжджав повз наше містечко, – зазначила місіс Оррін Роджерс, простеживши за його пильним поглядом. – У будь-якому разі, це все її фрази, тільки не розумію – чи це такі жартики, чи це правда. Я чула, що стіни її кімнати обклеєні його світлинами!
– Світлинами кого?
– Ну цього, принца Уельського.
– А хто наклеїв ці світлини?
– Так же ж Янсі Боуман, та дівчина, яку ти вважаєш такою гарненькою.
– Оцінюючи ступінь краси, я впевнений, що всі красуні схожі між собою, – розважливо диспутував Скотт.
– Так, я теж так гадаю.
Та голос місіс Роджерс наповнився цілковитою байдужістю. За свого життя вона ніколи не розуміла, що інші люди можуть мати свої думки, допоки сама думка через постійне повторення