Дочка снігів. Джек Лондон
чого ця мова, Дейве? Ми не маємо жодного зайвого фунта цукру…
– Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати. Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п’ять…
– Ані унції!
– Як? Зовсім не дасте? Ну, годі, не гнівайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись іншим разом зайду до вас. Бувайте здорові. Чуєте? – він нахилив голову і почав уважно прислухатись. – Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви підете подивитись, як вона відчалює? Ходімо разом.
Джекоб Велс надів ведмеже хутро й рукавиці, і вони пройшли через контору до головного складу. Він був такий великий, що яких дві сотні покупців коло прилавків скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурі обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли він проходив повз них. Прикажчики продавали все, тільки не харчі, а їх найбільше й питали. «Заховали, щоб ціну набити. Будуть «голодні» ціни!» – бурчав рудобородий гірник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Він знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз і не таке доведеться почути.
Ступивши на хідник, він зупинився поглянути на оголошення, що висіли на причілковій стіні будинку. Тут сповіщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто їх продавав, а найбільше про продаж дорожнього спорядження. Полохливі вже добре налякались. Спорядження, що важило п’ятсот фунтів, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном – по півтора долара. Джекоб Велс помітив, що Мелтон розмовляє з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, і що король Бонанзи задоволено всміхався – йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.
– Чому б вам у такий спосіб не пошукати цукру, Дейве? – спитав Джекоб Велс, показуючи на оголошення.
Дейв Гарней докірливо глянув у відповідь.
– Ви думаєте, що я тут не шукав? Я скрізь об’їхав, від Клондайку до Шпиталю, аж собаки геть поприставали. І ніде нічого не знайшов, ні за гроші, ні так.
Вони пройшли хідником униз, поминули двері складу і довгий ряд санок, запряжених собаками, що, по-вовчому скрутившись, лежали на снігу. За всю осінь оце вперше випало доволі снігу, і шукачі золота змогли почати перевозити свої пожитки.
– Смішно, правда? – ще раз наздогад кинув Дейв, коли вони перетинали головну вулицю, що провадила до річки. – Смішно, що я, власник двох ділянок в Ельдорадо, – а кожна на п’ятсот футів з гаком, – що я, мавши добра на п’ять мільйонів, не маю чим підсолодити собі кави чи каші! Щоб вона провалилася чортові на втіху, ця сторона, щоб їй пуття не було! Я все розпродам! Все покину. Я… Я виїду в Штати!
– Е, кажіть! Не зробите ви цього, – сказав Джекоб Велс. – Я вже не раз чув про це! Коли не помиляюсь, ви цілий рік їли саме тільки м’ясо, як були у верхів’ї Стюарту. А на Танані хіба не їли ви собак та лососячих тельбухів? Не кажу вже про те, що ви два рази пережили голод. Одначе ви не виїхали звідси. І ніколи й не виїдете, тут ви й помрете. Це така ж правда, як те, що «Лора» зараз виходить у море. І я спокійно чекаю того часу, коли доведеться вивезти вас звідси в олов’яній труні. Скільки то