Наш творчий мозок. Дік Свааб
Вони дають нам можливість відчути переживання інших, закладаючи основу емпатії. Щодо останньої відзначають чіткі статеві відмінності. Під час одного експерименту чоловіки виявляли співчуття до осіб, яких якось карали, але тільки до справжніх тестованих осіб, а не до підставних, тоді як жінки співчували всім скривдженим, зокрема й підставним особам. Те, що чоловіки не виявляють співчуття до ворога, але натомість співчувають друзям – перевага під час війни. Учасники експерименту з найвищим рівнем емпатичного співчуття, побачивши болі інших, активували власні больові ділянки найсильніше. Завдяки емпатичним системам ми в змозі відчути настрій, з яким митець зробив свій витвір. Так, оглядаючи картини ван Ґоґа, відчуваєш його внутрішній неспокій.
Коли ми бачимо у фільмі особу, риси обличчя якої виражають огиду, то і в нас через мімікрію обличчя та премоторну систему несвідомо обличчя набуває такого ж вигляду, а також відбувається заміщувальна активність в острівці, ділянці мозку, яка опрацьовує смак і запах і регулює внутрішні органи. Електрична стимуляція цієї ділянки під час операцій на мозку викликала у пацієнтів, які були при свідомості, скорочення шлунку та блювотний рефлекс.
Мікеланджело. Лють (близько 1525-го)
Такий механізм активації острівця, коли людина бачить гримасу огиди на обличчі, називають емоційним зараженням. В одного пацієнта з пошкодженим острівцем через кровотечу мозку такої функції більше не було. Він не міг розпізнати за виразом обличчя інших, що комусь гидко. Тож острівець – необхідна структура мозку для емоційного зараження. Не лише міміка, а й читання моторошних сценаріїв збуджує острівець, проте в цьому випадку не за посередництвом премоторної системи, а через мовний центр Брока.
Навіть немовлята можуть співпереживати емоціям інших. Щойно якийсь малюк у пологовому відділенні почне плакати, то майже одразу лунає цілий оркестр. У принципі, ми не лише сприймаємо рухи інших тими самим ділянками мозку, які програмують і наші рухи, ми ще й відчуваємо емоції людей у тих самих ділянках мозку, які регулюють наші власні емоції. Доброму акторові вдається завдяки дзеркальним нейронам викликати в нас відчуття страху, люті, любові чи ненависті.
Завдяки дзеркальним нейронам ми можемо зробити висновок із міміки людей про те, що вони відчувають або думають у певний момент. Цю здатність, яку дитина розвиває протягом перших чотирьох-п’яти років, називають Theory of Mind, або mentalizing. Уміючи читати мову тіла людей, усвідомлюючи, що в них на думці, ми можемо передбачити їхню поведінку. Вирішальну роль у забезпеченні цієї функції відіграють скронево-парієтальний перехід і медіальна префронтальна кора. Прості форми Theory of Mind притаманні, між іншим, не лише людині й людиноподібним мавпам; собаки й дельфіни можуть розуміти, про що йдеться, коли на щось показувати. Малі діти протягом перших років життя показують геть на все, на відміну від дітей з аутизмом, оскільки в тих немає дзеркальних нейронів, які добре функціонують.