55. Джеймс Деларджи
за опіку, яка на нього чекала, вирішив Чендлер. Вони проїхали повз яскраво-помаранчеву веранду готелю «Ред Інн», закладу, який гордовито наголошував, що працює з кінця XIX століття, хай навіть двічі змінював приміщення, перш ніж влаштуватися на нинішньому місці у 1950-му; того року народилася його мама.
Ґабрієль перервав сержантові думки.
– То що відбуватиметься далі?
– Заведені процедури.
– Які? Мені було б легше, якби я переконався, що ви знаєте, що робите.
– Ви нам не довіряєте?
Нерішуча Ґабрієлева усмішка не давала відповіді.
– Ми знаємо, що робимо, пане Джонсоне. Я займаюся цим понад десять років.
– Але зі скількома серійними вбивцями ви мали справу? – Це було чесне зауваження.
– Поселивши вас у готелі, я складу KLO4[3].
– Що? – перепитав Ґабрієль.
– Ка-Ел-О-Фор. Орієнтування для розшуку.
– Ох! – Чоловік здригнувся. – Це має сенс.
– Я відправлю їх до Поліції штату, Північної території і Південної Австралії просто, щоб бути певними. Потім ми організуємо пошуки на Пагорбі, спробуємо знайти хлопця або його тіло, а тоді перевіримо, де ті могили. Однак мушу визнати, що знайти того хлопаку, знайти Гіта, якщо він фахівець із виживання у природі, буде непросто, зважаючи на розміри території.
Чендлер подивився на Ґабрієля. Видно було, що така відповідь дещо стурбувала його пасажира.
– Ми відправимо на пошуки гелікоптер і літак.
– Так, наче шукаєте когось зниклого?
– Типу. А ще розпочнемо пошуки на землі.
– Схоже на пошуки голки в копиці сіна.
Сержант здвигнув плечима.
– Це все, що ми маємо, наша сила в числі – одна людина проти сотень.
– Як Ісус проти безбожників.
Чендлер глипнув на нього.
– То ви релігійна людина?
Ґабрієль видихнув носом.
– Я вірю, якщо ви про це запитуєте. А ви?
– Я підтримую релігію. Гадаю, це гарний моральний орієнтир для дітей. Вони зроблять власний вибір, коли виростуть. Господь нікого не змушує йти за собою.
– Ні… якби тільки його послідовники дотримувалися таких переконань. – Розмова раптом урвалася, та це не мало значення. Вони під’їхали до «Ґарднерз Пелес», приземкуватого триповерхового будинку, який здавався витесаним із суцільного шматка піщанику, яскраво-червоного, червонішого навіть за пилюку, що пошрамувала місцевий пейзаж. Тут призвичаїлися замальовувати чорний дьоготь на даху білою фарбою, щоб відбивати хоча б частину жорстокого тепла, й затуляти кожну шибку дерев’яними віконницями для додаткового захисту від спеки.
У вузькому фойє чоловіків привітало двійко залатаних крісел. Це був не «Ріц», але досить вдалий готель для тих рідкісних випадків, коли їм необхідно було притримати когось неподалік.
Господар, Оллі Орландер, привітав їх; його огрядне черево набрякло над штанами, як перегріта миска склеєних макаронів. Оллі залюбки приймав їхніх безпритульних. Уряд завжди оплачував ці рахунки, і чоловікові
Keep a look out for – пильнуйте за (