55. Джеймс Деларджи
стола, Чендлер оправив своє черевце. Воно розрослося багато місяців і років тому, після того як від чоловіка пішла Тері; неначе тіло вирішило, буцімто можна зарадити тому, що у господаря забрали якусь частину, збільшившись для компенсації.
Сержант увійшов до контори. За Таніним столом – перший пункт зв’язку після високої стійки – сидів нервовий чоловік, якому на вигляд було приблизно двадцять п’ять. Його футболка і джинси виказували, що незнайомця добряче побили.
Чендлер торкнувся шиї і лайнувся. Він забув свою краватку із застібкою. Чоловік не був затятим прихильником форми, але віддавав їй перевагу, коли зустрічався з представниками громадськості. Це додавало авторитету.
– Прибери такого вигляду, наче володієш цим місцем, – навчав його Білл, – але дій так, наче керуєш ним.
Поки він наближався, Таня стояла поруч із чоловіком, обережно його роздивляючись. Навіть Нік під’їхав сюди від стійки, немов, залишаючись у кріслі, продовжував виконувати призначену йому роль чергового.
Відвідувач підвівся. Таня своєю чергою позадкувала, готуючись діяти. Чоловіків переляк розповзався. Чендлер помітив, що вони майже однакового зросту, хоч і різної комплекції; в чоловіковому погляді переважала знервованість – очі перестрибували із Дженкінса на стіни і підлогу, неначе шукали собі кращого місця. Схоже, тіло їхнього гостя збагнуло, що очі шукають нагоди втекти, і звузило їх, перетворивши на щілини, щоб запобігти цьому. Здавалося, чоловіка мучив біль.
– Він хотів, щоб я став п’ятдесят п’ятим номером, – пролопотів він, уперше подивившись Чендлерові прямісінько у вічі. Потім здригнувся і міцно стиснув повіки.
Чендлер відзначив собі дещо подумки. Безсумнівно, перський акцент. Кущики щетини на обличчі підказували, що тижнями їх торкалося лише грубе лезо тупої бритви.
Мандрівний робітник, припустив Дженкінс; надто розсудливий і трохи засвіжий, щоб бути волоцюгою.
– Про що ви? – запитав Чендлер, зберігаючи спокій попри те, що несподівана поява закривавленого незнайомця збентежила його.
– П’ятдесят п’ятим, – повторив чоловік.
Чендлер подивився на Таню, шукаючи допомоги. Вона похитала головою.
– П’ятдесят п’ятим… ким? – перепитав Дженкінс. У нього виникло бажання простягнути руку і торкнутися чоловікового плеча на знак підтримки та розради, однак сержант непокоївся, що це може налякати його.
– Ч-ч-чолов’яга. Вбивця.
– Який вбивця?
– Той, хто викрав мене. Відвіз мене… туди. Ліси… дерева. – Чоловік тицьнув у товсту стіну. Чендлер збагнув, що він показує на Ґарднерз-Гілл за цеглою.
– Який вби…
– Божевільний.
Ноги у чоловіка тремтіли. Джинси були вкриті плямами крові, але вона не здавалася свіжою, мовби висохла на сонці. Однак Чендлерові не хотілося, щоб незнайомець упав. Він потягнувся до чоловікової руки, але той поморщився від болю.
– Усе гаразд, ми тут, щоб допомогти. – Обережно опустивши