55. Джеймс Деларджи
застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.
– Я мушу вибиратися звідси. – Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.
– Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.
– Ні, – заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. – Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.
– Тепер ви в безпеці, – запевнив його Чендлер.
– Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.
Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.
– Ми можемо привести вам лікаря, – запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.
– Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.
Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.
Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати – напевно, його.
Сержант звернувся до свого гостя.
– Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.
– Ґабрієль Джонсон.
– Звідки?
– Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..
– Без постійного місця проживання.
– Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… – Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.
– Вік?
– Тридцять.
Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі часи, подумалося Чендлерові. Засмага глибоко в’їлася в його шкіру, приховуючи рубці від акне, якими були поцятковані досі хлоп’ячі щоки.
– І що ви робите тут, на півдні?
– Шукаю роботу.
– Ким?
– Робітником, помічником у сільському господарстві, будь-ким. Я гадав, що можу тут постукатись у кілька місць.
– Якихось конкретних?
– Ні. Але я чув, що є куди.
Ґабрієль мав рацію. Тут, на безкрайніх рівнинах, чиї велетенські простори можна було порівняти з територіями невеличких країн, було чимало ранчо, на яких розводили худобу, і садиб. У чоловіка була худорлява жиляста статура, що пасувала для роботи на них; він мав вигляд людини, яка звикла жити на переважно м’ясній дієті та братися за всяку роботу: від перевірки свердловин для води до збирання і таврування худоби.
– І як ви зустріли цього… Гіта?
Зачувши це ім’я, гість здригнувся, і йому знадобилася мить, щоб зібратися.
– Я був у Порт-Гедленді. Напередодні водій вантажівки підкинув мене до Ексмута.
– Знаєте,
ПВХ – полівінілхлорид, різновид пластмаси.