Шлях королів. Брендон Сандерсон
бачить найманого вбивцю в кожній тіні, – вів далі Адолін. – Попруги тріскали, тріскають і будуть тріскатись. Та це не означає, що хтось зазіхав на його життя.
– Якщо король занепокоєний, – відказав Далінар, – ми повинні розібратися з цим. Лінія розриву з одного боку рівніша, так ніби хтось підрізав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.
Адолін нахмурився.
– Може, й так, – сам він цього не помітив. – Однак лишень поміркуй над цим, батьку. Навіщо комусь різати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падіння з коня йому нічим не загрожує. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.
– Якщо мала місце спроба вбивства, – відповів Далінар, – нехай навіть і недолуга, тоді нам є про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королівського коня готували наші конюхи. Ми повинні прояснити цю справу.
Адолін застогнав, і якась частина його невдоволення прорвалася назовні.
– Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслідуємо кожен виплід його параноїдальної уяви, яким би абсурдним він не був?
– Мені завжди було байдуже, хто й що балакає.
– Ми гайнуємо весь свій час на бюрократичну тяганину, доки інші здобувають багатство та славу. Ми рідко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайняті дурнею на кшталт цієї! Ми маємо бути там, на полі битви, якщо збираємося наздогнати Садеаса!
Далінар дивився на сина і все більше хмурнішав, тож Адолін прикусив язика, перш ніж із нього зірвалася чергова філіппіка.
– Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, – зауважив Далінар.
– Я… Мені шкода. Я говорив, не подумавши.
– Напевно, так і було. Але, знову ж таки, мені, ймовірно, треба було це почути. Я помітив, що тобі не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе від сутички з Садеасом.
– Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.
– Ти знаєш менше, ніж гадаєш, – сказав Далінар. – За хвилину ми спробуємо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справді виглядає так, наче її попсували. Можливо, ми щось упускаємо. Це могло бути частиною якогось масштабнішого задуму, але щось пішло не так, як планувалося.
Адолін мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цілому Рошарі й існував прошарок людей, що полюбляв саме такі, максимально заплутані, змови, то це алетійські світлоокі.
– Гадаєш, це робота одного з великих князів?
– Усе може бути, – відповів Далінар, – та я сумніваюся, що його смерть комусь із них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю війну, як самі хочуть, і лише набивають свої калитки. Він не висуває до них жодних вимог. Якраз такий король їм і потрібен.
– Люди подекуди прагнуть посісти трон заради самих лише почестей.
– Щира правда. Коли повернемося, розвідай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнім часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу