За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт
усмішка повільно згасає, і він знизує плечима.
– Ось майже і все. Упевнений, житло твоєї мами краще. Вона завжди вміла створити домашню атмосферу будь-де.
– Може, якби ти просто зателефонував їй…
Він хитає головою й перериває мене.
– Проїхали. Серйозно, все добре, серденько. Квартира прекрасна, і в мене є ти й моя гітара! Що ще мені треба?
Мій шлунок стискається, але у двері стукають, і входить Джулі з темно-зеленою тацею в руках, повною їжі.
Тато бачить її й розквітає.
– Джулі! Ти як?
Джулі ставить тацю й демонструє йому свій животик. Для тієї, яка останні п’ять років твердила, що ніколи не матиме дітей, їй до смішного не терпиться їх мати.
– Бачу, ти зайнята, – каже тато, широко всміхаючись.
– Поговоримо пізніше, тату, – я переводжу курсор на кнопку завершення дзвінка. – Люблю тебе.
Він салютує мені, і розмова обривається. Запах яєць і бекону підіймається від тарілки, а поряд із нею на таці стоїть велетенський шоколадний коктейль.
– Ще що-небудь треба, Стел? Товариство?
Я кидаю погляд на її вагітний живіт і хитаю головою, відчуваючи, як несподівана хвиля зневаги заповнює мої груди. Я люблю Джулі, але я справді не в настрої обговорювати її нову маленьку сім’ю, коли моя розпадається.
– Зараз зателефонує По.
Мій ноутбук дзеленчить – саме вчасно, – і на екрані вистрибує фотографія По і зелений символ слухавки. Джулі потирає живіт, дивлячись на мене чудним поглядом, а тоді напружено, збентежено всміхається.
– Гаразд. Приємного вам часу!
Я натискаю кнопку «прийняти», і на екрані повільно проступає обличчя По з густими чорними бровами поверх знайомих теплих карих очей. Він постригся, відколи я бачила його востаннє. Коротше. Охайніше. Він усміхається мені від вуха до вуха, і я намагаюся всміхнутись у відповідь, але зрештою виходить щось більше схоже на гримасу.
Я не можу викинути з голови образ батька. Такий сумний і самотній, у ліжку, і все одно зморшки на його обличчі глибокі й сповнені виснаження.
А я навіть не можу відвідати його.
– Привіт, mami[3]! Вигляд у тебе ФІГОВИЙ, – каже він, відставляючи свій молочний коктейль і мружачись на мене. – Знов накидаєшся своїми шоколадними пудингами?
Я знаю, що в цьому місці маю засміятися, та, схоже, вже витратила свій денний ліміт удавання. А ще навіть не пів на десяту.
По хмуриться:
– Отакої. Що сталося? Це через Кабо? Знаєш, обгоріти на сонці – не жарт.
Я відмахуюсь і натомість підіймаю тацю, наче іграшку, щоб показати По мій «сніданок лісоруба». Яєчня, бекон, картопля й молочний коктейль! Звичайна річ для наших побачень за сніданком.
По дивиться на мене з викликом, наче мені не вдасться так просто змінити тему, але не може у відповідь не підняти свою й продемонструвати мені ідентичний сніданок – ось тільки його яєчня гарно прикрашена цибулею-різанцем, петрушкою і… Стривайте.
Ні фіга собі, трюфелі!
– По! Де ти трюфелі доп’яв?
Він підводить брови, всміхаючись.
– Треба
Матусю! (