За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт
через слиз, що заповнює простір моїх легень. Перевертаючись, я відкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рідину в інгалятор біля ліжка, маленький апарат з гудінням запускається, і випари ллються крізь ротову насадку.
Сідаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих і вдих.
Вдих і видих.
Вдих і… видих.
Сподіваюся, коли батьки прийдуть відвідати мене в наступні кілька днів, мій подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лікарні сьогодні вранці мене відвезе інший, насправді ж просто замовила сюди «убер» від перехрестя біля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь із них довелося знову бачити мене тут – принаймні доки не матиму кращого вигляду.
Мама вже й без того кидала на мене стурбовані погляди, коли довелося надіти концентратор кисню, аби просто спакуватися.
У двері стукають, і я відриваю погляд від стіни, в яку дивлюся, сподіваючись, що це По зайшов помахати мені. Виймаю з рота насадку, і у двері зазирає Барб. Вона кидає хірургічну маску й гумові рукавички на столик біля моїх дверей.
– Новенька нагорі. Зустрінемось хвилин за п’ятнадцять?
Моє серце підстрибує.
Я киваю, вона широко всміхається мені й вислизає з кімнати. Хапаю ротом насадку й востаннє швидко ковтаю фловент, щоб якнайбільше заповнити його парою легені, перш ніж устати й піти. Вимкнувши інгалятор, беру переносний концентратор кисню, що заряджається біля ліжка, натискаю круглу кнопку посередині, щоб увімкнути його, і вішаю на плече. Вставивши носову трубку, прямую до дверей, на ходу натягую сині гумові рукавички й заправляю маску за вуха.
Узувши свої білі кросівки, відчиняю двері палати й вислизаю у вибілений коридор, вирішивши йти довгим маршрутом, щоб проминути кімнату По.
Проходжу біля поста медсестер посеред поверху, змахом вітаючись з молодою помічницею медсестри на ім’я Сара, яка всміхається через стінку новенької, гладенької металевої кабінки.
Споруду замінили ще до мого останнього приїзду півроку тому. Вона тієї ж висоти, що й раніше, але тоді була зі старого дерева, як, мабуть, від самого заснування лікарні шістдесят з лишком років тому. Пам’ятаю, як була досить малою, щоб прослизнути під її стінкою туди, де була кімната По, і ще лишалося кілька дюймів між моєю головою і краєм стола.
Зараз він мені до ліктя доходить.
Прямуючи коридором, я всміхаюся від вигляду маленького колумбійського прапорця, приклеєного з внутрішнього боку прочинених дверей – перевернутий скейтборд не дає їм остаточно зачинитися.
Я зазираю всередину й бачу По, який міцно спить у ліжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком під своєю картатою ковдрою, а вишуканий портрет Ґордона Ремзі, вивішений просто над ліжком, приглядає за ним.
Малюю сердечко на прибитій ззовні до дверей письмовій дошці – нехай знає, що я тут була, – і рушаю коридором до подвійних дерев’яних дверей, що виходять до головної частини лікарні, і вгору на ліфті, далі крилом С, через