Дивачка, що закохалася в мозок. Венди Сузуки
слівця. У Північній Каліфорнії, де я зростала, жінок та дівчат – американок азійського походження – хоч греблю гати, тож я почувалася особливою вперше в житті. Мені це здалося колосально класним, і не лише це; не знаю, чи відомо це вам, – але у Франції люди безперервно цілуються. Це таке правило. Цілуватися треба обов’язково, інакше на тебе дивитимуться з підозрою. Нарешті! Є привід цілувати всіх – для дівчини з родини, де люди взагалі не обіймають і не цілують один одного! Я була на сьомому небі.
І що більше я дізнавалася про тамтешні звичаї, то щасливішою ставала.
У Франції всі ці поцілунки примусили мене вийти зі своєї насидженої зони комфорту. Я почала поводитися значно вільніше та набагато чуттєвіше. Наразі я розумію, що зміни, які в мені відбулися, у буквальному сенсі розширили мене, мою особистість. Відповідно до того, як змінювалася моя поведінка та як я переживала нові для себе почуття, мій мозок підлагоджувався під нову інформацію та нові стимули.
Крім спілкування із Франсуа, моя французька покращилася ще й тому, що я відвідувала кілька серйозних наукових дисциплін – і не з американськими студентами, а з французами. Тобто всі лекції проходили французькою і, що було для мене найстрашнішим, екзамени з цих предметів також треба було складати французькою. Через письмові екзамени я не дуже переймалася, бо більшість наукових термінів мають однакове або дуже схоже написання як в англійській, так і у французькій мовах. Але досі мені ще не доводилося складати усних екзаменів, особливо чужою для мене мовою. Я була налякана до смерті.
Одним із моїх найяскравіших спогадів того часу є відповіді на запитання професора під час усного іспиту. Я дуже нервувалася і раптом утратила здатність промовляти слова французькою. Слова та речення, що вилітали з мого рота, були французькими, але звучали вони бездоганно по-американськи. Я відповідала – і слухала сама себе: як розмовляю французькою з неймовірним американським акцентом – quelle horreur![9] Добре, що мене оцінювали за зміст, а не за словесне оформлення. Усі іспити я склала успішно. Вочевидь, дивакуватий книжковий черв’як так і залишався десь у глибинах мого нового французького втілення.
Від тієї пригоди у Франції я отримала ще один неочікуваний подарунок, який залишився зі мною на решту життя. Саме там я захопилася вивченням пам’яті, котра є окремою формою мозкової пластичності. В університеті Бордо мені надзвичайно пощастило стати слухачкою курсу «La Neuropsychology de la Memoire» «Нейропсихологія пам’яті», який викладав дуже шанований нейробіолог Робер Жаффар. Він був керівником науково-дослідницької лабораторії, а ще читав лекції. Обираючи місце навчання, я навіть гадки не мала, що університет Бордо має таку сильну нейробіологічну групу. Це був такий дивовижний збіг! Жаффар першим виклав мені історію вивчення пам’яті й ознайомив із бурхливими на той час дебатами між двома вченими з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго – Стюартом Золя-Морганом та Ларрі
Який жах!