Зловити промінь щастя. Светлана Талан
тяжкою працею в колгоспі, неграмотні, вони хочуть, щоб я, найстарша дочка, мала іншу долю. Тому і не забрали мене зі школи після четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закінчила школу, стала інтелігенцією, щоб не гнула спину за трудодні, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязі. Я навіть не допускаю думки, що може бути, коли я провалюся. Ні, я повинна вступити до інституту. І це має статися цього року, зараз, а не потім.
…серпня 1954 р
Не можу навіть повірити у таке щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спершу я не повірила, хоча була майже впевнена, що мене зарахують. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Упродовж десяти років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до нього. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я житиму в місті, ходитиму на лекції до поважних викладачів. Кожен день наближатиме мене до заповітної мрії – стати вчителькою.
Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.
Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя чекатиме вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго очікувати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб якнайшвидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.
…вересня 1954 р
Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.
– Там добра господиня, – сказав він. – Не лаятиметься, бо у неї завжди квартирують студентки.
– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.
– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?
– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.
Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі й почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».
– А Ніна? – запитала Валя.
– Що Ніна?
– Вона ж твоя сусідка.
– Ну то й що?
– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.
– Якщо Ніна стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити із сусідкою під одним дахом.
– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Хазяйка гарна, але може прийняти на квартиру лише двох студенток.
– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене зразу поліпшився.
Дійсно, власниця будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала