Зловити промінь щастя. Светлана Талан
в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.
– Та я ж трієчниця.
– Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?
– Звичайно!
– Їм не легше було, ніж нам. Чи варта ота трійка таких сліз?
– Перед батьками соромно. Вони й так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…
– Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Ходімо туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.
Не пам’ятаю, скільки часу ми співали біля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пізно.
– Мені негайно треба повертатися додому, а то Максимівна не впустить до хати, – кажу я Петрусеві, підхоплюю його під руку, і ми майже біжимо.
Біля двору зупиняюся, щоб відхекатися, кладу голову Петрусеві на плече.
– Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я і піднімаю очі, щоб на нього подивитися.
Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцілував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла від несподіванки, а потім схаменулася.
– Навіщо? – чомусь запитала я.
Швидко повернулася і, не попрощавшись, побігла до хати, забувши зачинити хвіртку.
– Що з тобою? – запитує Валя, коли я, вся зашарівшись, влетіла до хати.
– Нічого, – відказую.
– Тільки не треба мені брехати. Я ж тебе добре знаю.
Я роздягаюся, струшую сніг з одягу.
– Я не поїду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валі.
– Він тебе чимось образив? Так я йому за це всі патли повискубую!
– Гірше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Місце поцілунку горить, пече вогнем.
– І все ж таки?
– Він… Він мене… поцілував, – майже шепочу я.
– От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався?
– Ти так гадаєш? – перелякано запитую її. – Хіба кохання таке?
– Звідки я знаю, яке воно?
– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.
– А яке ж воно?
– Не знаю ще, але воно інакше.
…січня 1955 р
– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.
– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.
– Марійко, – батько потер руки. – Звісно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?
– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.
– Досить розводити сирість, – каже батько. – Робитимемо все можливе й неможливе, щоб ти вивчилася.
– Щоб