Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк
відмовлятися від способу підтримати дисципліну, який довів свою ефективність? Прабаба била бабусю, бабуся била матір. У нашому випадку, відколи помер батько (мені тоді було два рочки), бабуся й тітонька допомагали матері виховувати нас із сестрами. Тобто, для того, щоб нас бити, було ще дві додаткові пари рук.
Ніхто з цього не робив таємниці. Пригадую, як бабуся завжди хвалилася, які в неї чудово виховані шестеро дітей. А все тому, що різочок не шкодувала.
У моєму поколінні існувало безліч способів «виховувати» дітей: рукою, держаком від мітли, капцями, лозиною. Що ж до того, за які порушення належало бити, то чітких правил не було. Окрім біганини, я діставала лозиною за те, що ходила вдома босоніж. Мені перепадало й за те, що огризалась (о так, це було найперше у списку), або за те, що кидала грязюку на сусідську веранду. Час від часу мене били за те, що я зробила щось неправильно. А іншим разом – за те, що опинилася не в тому місці, не в той час. Залежно від настрою того, хто мене карав (мати, баби чи тітки), я діставала удари по будь-якій частині тіла, усіма переліченими вище знаряддями – байдуже, із ким і де я була в той момент.
У дитинстві я витримала стільки побоїв, що мати дивувалася: може, в мене вже імунітет виробився до болю, достоту як у бактерії розвивається здатність опиратись антибіотикам. Вочевидь, понад усе мені боліло не фізичне покарання.
Коли мені виповнилось одинадцять, мати вирушила на заробітки й більше не поверталася, хіба що раз на кілька років. Це краяло мені серце, а я нічого не могла вдіяти. Її фото я ховала під подушкою, плакала кожної ночі – майже місяць поспіль. Рана не загоювалася, навіть коли висохли сльози.
Проте з ласки бабусі й тітоньки побиття тривали. Та найдужче мою віру в себе нищив уїдливий тітчин язик. Тітонька полюбляла розважатися коштом моєї зовнішності. Вона якомога прозивалася на мене, не втрачаючи нагоди дошкулити нищівними зауваженнями. Вона казала: «Присягаюся, ти собі думаєш, що тобі з цими кульчиками гарно, га?» або «Можу собі уявити, який у тебе вигляд, коли танцюєш: мов мертвяка з могили вийняли, а він собі гойдається, поки на шматки не розвалиться». За цими коментарями зазвичай лунав дзвінкий сміх, який завдавав іще більшого болю.
І вона добре знала, як дошкулити сильніше. Моя освіта для мене означала все. Це була втеча від жалюгідного становища та злиднів. У школі я почувалася впевненою, я знала, чого можу досягти. А тітка не дозволяла навіть цього. Вона вичавлювала останню краплину надії, яка мене живила, постійно нагадуючи: «Ти що, справді гадаєш, немов маєш змогу вступити до коледжу? Еге ж, на ті гроші, що твоя матуся надсилає».
І от саме в ті часи, коли все навколо здавалося безрадісним, я набралася відваги, повіривши в те, що добрі справи чекають на мене в майбутньому. Я вірила, що, коли людина весь час терпить поневіряння, Бог неодмінно так чи інак їй за це віддячить. Я вчепилася за цю віру, немов за рятівний круг у відкритому морі, коли жодного човна поблизу.
Скільки ночей я лежала