Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк
місяців поспіль? І – найгірше – як пояснити дитині, що, коли щось піде не так, мама взагалі може не повернутись? А ви як кажете своїм дітям про таке? А собі як про це говорите?
Тоді саме тривала епідемія грипу, тож синові не дозволили мене провідати. Малюк потребував свого татка, тому я відправила чоловіка додому, щоб він заспокоїв нашого хлопчика. Я лишилася в лікарні сама – витріщатися в телевізор зі старими передачами та впадати в розпач від думок про те, що ніколи не побачу, як дорослішає мій син. І ця думка виймала з мене всі сили.
Мені завжди щастило втекти від проблем, утішитися та заспокоїтися, коли я читала чи писала книжки. Однак лікування не надавало змогу зосередитися та мислити ясно. Таке було відчуття, ніби ще одну частину мене відрізали. Здоров’я, родина, а тепер і здатність мислити – скільки ще я втрачу?
Хіміотерапія давала мені двадцять п’ять відсотків шансів на життя. Трансплантація кісткового мозку підвищувала мої шанси до тридцяти – п’ятдесяти відсотків, але зоставалася двадцятивідсоткова ймовірність, що я можу померти під час самої трансплантації. Я тоді гадала, що ці цифри були для мене найбільшим викликом, але помилялася.
У лікарні відмовилися розглядати питання про трансплантацію, якщо моє страхування цілком не покриє витрати на операцію. Тоді в новинах якраз пролунало інтерв’ю з чоловіком, який мав державне страхування, а проте дістав відмову у трансплантації. Поки я чекала на відповідь від моєї страхової кампанії, він помер.
Якби я продала все, що мала: будинок, машину, навіть останню сорочку, – я не зібрала б достатньо коштів на операцію. На щастя, страхуючи мого чоловіка на роботі, ми обрали план найвищого рівня охоплення, тож витрати на трансплантацію покривалися.
Однак ми мусили відшукати донора.
Першою аналізи здала моя сестра, але її показники не підходили. Із братом ми припинили спілкуватися майже одразу після смерті нашої мами, яка померла через рак яєчників. Понад десять років ми нічого не чули про нього. Моя племінниця знайшла його в Інтернеті, і він вилетів із Вашинґтона, щоб пройти аналізи, та запропонував переїхати до нашого міста, якщо виникне потреба доглядати мене (бо після трансплантації мені був потрібен догляд 24 години на добу).
Рак, який перетворив моє життя на суцільний жах, повернув брата в родину.
Ця зустріч була водночас гіркою й солодкою. Та його аналізи теж не годились. Я потребувала анонімного донора. Людям зі змішаною расою, таким як я, важко знайти відповідного донора. Багато кому взагалі не вдається. Я приготувалася вмирати.
Одного похмурого дня я запитала свого онколога, чи є в мене бодай якась надія.
Він відповів: «Надія є завжди».
І довів, що мав рацію. Вони знайшли донора.
Перед трансплантацією я мала пройти хіміотерапію, зокрема отримувати ін’єкції просто у хребет. Окрім того, треба було зробити біопсію кісткового мозку, тобто мені в хребет устромляли велику голку, щоб узяти мозок на аналіз. Ви знаєте, що знеболити кістку