Чому ми кохаємо. Хелен Фишер
сподіваюся, ця книжка стане такою ж корисною для вас, як її написання – для мене, у нашому спільному вічному колообігу з цією дивовижною силою – інстинктом закохуватись.
1. «Що за божевілля»[1]: Закоханість
Увесь цей світ: і землю, й небеса – В полоні рук твоїх я відшукав. В грі світла й тіней у твоїх очах – Та істинна краса, що не згаса.
«Вогонь пронизує моє тіло – біль мого кохання до тебе. Біль пронизує моє тіло з полум’ям кохання до тебе. Недуга блукає моїм тілом разом із коханням до тебе. Біль закипає й от-от вибухне коханням до тебе. Охоплений полум’ям мого кохання до тебе, я пам’ятаю, що ти повідала мені. Я думаю про твоє кохання до мене. Мене розриває твоє кохання до мене. Біль і знову біль. Куди йдеш із моїм коханням? Мені сказали, що ти підеш звідсіль. Мені сказали, що покинеш мене тут. Моє тіло заніміло від горя. Пам’ятай, що я сказав, кохана. Прощавай, моя любове, прощавай»1. Цей зболений вірш записали й переклали зі слів невідомого індіанця з племені квакіутль у південній Алясці 1896 року.
Скільки чоловіків і жінок кохали одне одного в усі часи, ще до нас із вами? Скільки їхніх мрій здійснилося, скільки пристрасті розтрачено намарне? Часто, під час прогулянок чи просто байдикуючи, я задумуюся про всі розпачливі сердечні справи, поглинуті цією планетою. На щастя, люди у всьому світі залишили нам чимало доказів їхнього любовного життя.
З Урука, міста-держави в стародавньому Шумері, до нас дійшли вірші на клинописних табличках, що прославляють пристрасть Інанни, цариці Шумеру, до Думузі, пастуха. «Коханий мій, утіхо моїх очей», – кричала йому Інанна понад чотири тисячі років тому2.
Ведичні та інші індійські тексти, написані в період з ХІ до VIII ст. до н. е., розповідають про Шиву, міфічного володаря Всесвіту, який закохався в Саті, молоду індійську дівчину. Бог у мріях «бачив себе та Саті на гірській вершині, / охоплених коханням»3.
Дехто так ніколи й не зазнав щастя кохання. Одним з таких закоханих був Кайс, син вождя племені стародавньої Аравії. Арабська легенда VII століття н. е. оповідає, що Кайс був вродливим кмітливим хлопцем, допоки не зустрів Лейлу, яку так назвали (в перекладі з арабської Лейла – «ніч») через її чорне, мов воронове крило, волосся4. Кайса настільки одурманило кохання, що якось він покинув свою школу та біг вулицями, викрикуючи ім’я дівчини. Відтоді його звали Меджнун, що означає «божевільний». Невдовзі Меджнун пішов у пустелю, жив там у печерах зі звірами та співав вірші коханій, а Лейла, замкнута в шатрі свого батька, вислизала вночі, щоб відправити з вітром любовні послання. Співчутливі перехожі час від часу приносили ці благання кошлатому, майже нагому поетові. Їхня взаємна пристрасть зрештою призвела до війни між їхніми племенами й до смерті закоханих. Залишилася тільки ця легенда.
Легенда про Мейлань також дійшла до нас після смерті дівчини. У китайській
З вірша Джона Кітса «До грецької урни» (переклад В. Мисика). (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)