Книга джунглів. Редьярд Киплинг
і він гепнув палаючою гілкою тигра по голові, а той завищав і застогнав від болю. – Тільки поворухни хоча б вусом, і я запхаю Червону Квітку тобі в горлянку! Забирайся геть, обсмалена кішко! Запам’ятайте всі: коли я знову зійду на Скелю Ради, мої плечі будуть укриті шкурою Шер-Хана. А тепер послухайте мене ви, вовки. Акела може жити там, де надумає, і так, як забажає. Ніхто не посміє його скривдити, бо я цього не хочу. Геть, полохливі пси!
Смолоскип розгорівся дужче. Мауглі розмахував ним так немилосердно, що навколо розліталися міріади іскр, потрапляючи на шкури вовків, що переполохано тікали. Засмерділо паленою шерстю і страхом. Нарешті на Скелі Ради залишилися тільки Акела, Багіра та близько десяти вовків – тих, які були на боці Мауглі.
Несподівано хлопчик завмер, відчувши у грудях такий біль, якого ще зроду не відчував. У нього перехопило подих, сльози полилися рікою – і Мауглі гірко заридав.
– Що це? – промовив він, схлипуючи. – Я зовсім не хочу залишати джунглі й не розумію, що зі мною відбувається… Я помираю, Багіро?
– Ні, Маленький Брате. Це просто сльози, – відповіла Багіра. – Так, тепер я бачу, що ти людина й уже не дитина. Віднині джунглі справді для тебе під забороною. Поплач, Жабенятко, і тобі полегшає…
Серце Мауглі ніби рвалося на клапті.
– Я піду до людей, – нарешті вимовив він, – але спершу попрощаюся зі своєю матір’ю.
Він дістався до лігва, де минуло його дитинство, кинувся до Матері-Вовчиці, притиснувся до її боку й так тяжко ридав, що його брати-вовки тужливо завили.
– Ви не забудете мене? – запитав Мауглі.
– Нізащо, доки ми здатні йди по сліду, – відповіли вони. – Коли станеш людиною, Мауглі, приходь уночі до підніжжя гір. Ми розмовлятимемо, а може, просто погасаємо зораними ланами та пограємо в ті ігри, якими забавлялися колись…
– Повертайся скоріше, Жабенятко, – попросив Тато-Вовк. – Бо ми з твоєю матір’ю старіємо.
– Я завжди чекатиму на тебе, моє голопузе вовченя, – усміхнулася Мати-Вовчиця. – І добре пам’ятай, людське дитя, що я люблю тебе дужче за власних вовченят.
– Я повернуся, – вигукнув Мауглі, до болю стискаючи зуби. – Хоча б заради того, щоби швиргонути шкуру Шер-Хана до підніжжя Скелі Ради. А ви не забувайте мене! І перекажіть усім у джунглях, щоби про мене пам’ятали…
Уже розвиднялося, коли Мауглі сам-самісінький сходив гірським схилом до долини. Він ішов до тих таємничих істот, яких називають людьми.
Полювання удава Каа
Це сталося в той час, коли ведмідь Балу навчав Мауглі Закону Джунглів.
Ведмідь радів здібному учневі, адже вовченята зазвичай запам’ятовували лише те, що стосувалося їхньої Зграї. Ледве вивчивши правило мисливців: «Ноги ступають нечутно, очі бачать у пітьмі, вуха чують шум вітру, зуби гострі та білі, – ось ознаки наших братів. За винятком шакала Табакі та гієн – їх ми ненавидимо», – непосидливі слухачі цим і обмежувалися. Мауглі ж,