Тінь аспида. Дарина Гнатко
щасливо розсміялася.
– Так, кохаю… Люблю, чуєш, до божевілля люблю, й уже давно.
Дивно, але руки Степана, що торкнулися рук Мар’яни, яка обіймала його, видалися тій пронизливо холодними, й торкнулися вони її не для ніжних, жаданих нею пестощів, а тільки для того, аби розірвати ті палкі, гарячі обійми. Крізь туман, що повільно розвіювався перед її очима, Мар’яна побачила близько, до неможливого близько перед собою очі Степана, ті кохані нею, незабутні очі, що не відпускали її своєю владою навіть у далеких пісках Йорданії, у палких обіймах Хасана аль-Садіба… Й очі ті були холодними. Очі, у котрих не було жодної краплини радощів від почутого зізнання, у котрих не було й сліду очікуваного нею щастя…
Вона відчула, як холодить щось біля серця.
– Стьопо… – промовила невпевнено.
Степан зітхнув і відірвав від себе її руки.
– Мар’яно, я не розумію, що з тобою трапилося…
Жінка поморщилася.
– Що зі мною трапилося? Стьопо, та чи ти й справді осліп чи тільки видаєш з себе сліпого, але я не вірю, що ти нічого не зрозумів… – Вона різко, ненатурально розреготалася. – Стьопо, Стьопочко, та ти отямся, прокинься, любий, міцно мною коханий! Я кохаю тебе, кохаю!
– Мар’яно…
– Ні, не заперечуй.
– Ти просто пережила потрясіння таке з Миколою…
Вродливе лице Мар’яни вмить зробилося жорстким.
– Микола… Повір мені, Стьопо, те, що трапилося з Миколою, викликало в мене не потрясіння, а тільки радість. Він помре, лікарі дають йому дуже мало шансів на життя з його хворим серцем… Ні, він будь-що помре, і я нарешті таки звільнюся від нього…
Степан поморщився.
– Мар’яно, ну що ти оце говориш?
– Правду. Тільки правду. – Блакитні очі Мар’яни пронизливим та наполегливим поглядом вп’ялися в здивоване лице Степана, а пухкі вуста покривив не зовсім зрозумілий, гіркуватий усміх. – Годі, я й так довго мовчала, довго приховувала від світу та від самої себе все те, чим повнилося моє серце всі ці роки. Я ховала в собі кохання до тебе, зрозумій, Стьопо, я всі ці роки кохала тебе, ще з того першого вечора знайомства, я вже тоді полюбила тебе, але боялася, боялася свого почуття, я більше двадцяти років боялася тебе кохати… Але тепер досить, досить для мене того вже страху… – Гарні руки Мар’яни знову потягнулися до Степана, аби обійняти його, аби подарувати йому неповторне відчуття свого кохання… Й мов холодом усю обпекло, коли він знову відірвав від себе її лагідні руки…
– Мар’яно, не треба…
Вона відповілася розгубленим поглядом.
– Стьопо, я ж кохаю…
– Мар’яно, годі. Не треба більш нічого казати, повір, я почув уже достатньо. – Його пальці не відпускали її рук, не давали обійняти знову, і Мар’яна застигла, зневірливо вдивляючись у спокійне й байдуже лице Степана. Байдуже… Вона не могла, просто не могла повірити в те, що він не кохає, не кохає… – Я не знаю, що на тебе сьогодні наскочилося, але ж я… я не люблю тебе й ніколи не любив.
Мар’яна