Тінь аспида. Дарина Гнатко
Елла була її – Мар’яни – рідною донькою, проте краса доньки Степана була все ж свіжішою та м’якішою від краси Мар’яни, й та неохоче зрозуміла, що все ж поступається небозі, хоча б віком, та поступається, й за те незлюбила її ще більш. Узагалі, така вродлива жінка, як вона, не визнавала суперниць і дуже їх не полюбляла, коли такі з’являлися, навіть рідної крові, а особливо таких юних…
Телефон знову задзвонив, і цього разу настільки наполегливо, що Мар’яна нарешті не витримала, схопила слухавку й відгукнулася чужим, хрипким голосом, який і сама не впізнала.
– Слухаю.
Пролунав чоловічий здивований голос:
– Пані Роєва? Мар’яна Захарівна?
Мар’яна роздратовано прокашлялася.
– Так. А хто це? Що трапилося?
– Я лікар вашого чоловіка…
Вона вся напружилася.
– Так?
У слухавці помовчали, потім скорботно продовжили:
– Повірте, мені дуже прикро сповіщати вас про таке… ми зробили все, що було від нас залежне, але… – Лікар замовк, і Мар’яна відчула, як швидше забилося в неї серце, й, ще не почувши продовження початої розмови, вона вже знала, чим та закінчиться. Відчувала то надзвичайно гостро – вона вже була вільною. Вільною від Миколи. Вільною! Але ж для кого? Тому єдиному воля її геть не була потрібною, він відмовився від неї…
У слухавці прокашлялися.
– Пані Роєва, ви мене чуєте?
Мар’яна глибоко зітхнула.
– Так, звісно.
– Я маю з сумом сповістити, що вашому чоловікові сталося гірше, не витримало серце й він помер годину тому. Я намагався увесь цей час до вас додзвонитися, але слухавку ніхто не брав… Пані Роєва, ви мене чуєте? – уже стурбовано зачастив лікар, і Мар’яна вперше після того, як пішов Степан, посміхнулася, жалібно відгукнувшись:
– Так, я просто… Господи!
– Вам зле?
– Ні… Так… Це таке горе…
– Може вам прислати «швидку»?
– Ні, я все витримаю… Я перетелефоную вам завтра, ми домовимося про все, бо сьогодні я…
– Так, так, звісно. Не турбуйтеся.
Повільно поклавши телефон, Мар’яна деякий час сиділа непорушно, не звертаючи уваги на темряву, що м’яким укривалом оповила вітальню. Темрява їй зараз не заважала, а навпаки – допомагала снувати павутиння темних думок. Думок про мстиву відплату йому – Степанові. Вона знову не відчувала ні часу, ні того, що коїлося довкола, навіть голод не дошкуляв їй, хоча зі вчорашнього дня ще й риски не мала в роті. Але то таке – то пусте.
Головне – інше.
Головне – помста!
Головне – страждання Степана!
Нарешті, години через дві того напівбожевільного, муторного мовчання й сидіння в темряві Мар’яна мов ожилася. Підхопилася на ноги, не звертаючи уваги на поколювання в них від довгого сидіння, увімкнула світло, знайшла мобільний телефон, натисла декілька крихітних кнопочок і терпляче дочекалася виклику.
– Слухаю, – відгукнувся чоловічий голос англійською.
&