Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко
жирні бризки. – Їм тепер головне не лицарство чи воля. Їм головне – отримати собі клаптик землі та з того жити. А на те, що стільки людей за волю цієї землі полягло, начхати! Та і яких людей?! За старого Хмеля людей була жменя, та добрих! Де тепер знайдеш таких лицарів, як ті, з якими я пилявчикам[3] часнику втирав? Немає їх! Полягли всі, наче стиглі колоски в полі від негоди!
– Дядечку, а ти чого хочеш? – запитав Лесь, сподіваючись відволікти дядька від журби за минулим життям, бо обличчя старого спотворило страждання.
– Я хочу, щоб Україна була Україною. І щоб жодна падлюка свого писку сюди не пхала! Ні московська, ні польська! Тільки от не всі це розуміють! А оті всі міщани та голота, які язиками ляпають, що козаки зажерлися, забули, що це ми своїми шаблями їхню свободу обстоювали! І якби не ми, то з них ляхи й досі б у три шкури драли! Плювати їм усім на Україну – головне, що козаки панувати не будуть. А не розуміють того, що як послабне козацтво, то прийдуть нові пани – москальські, які такі самі зажерливі тварюки, як і ляські. Дарма тільки, що ми однієї віри! І запам’ятай, небоже, добре запам’ятай, – повчально прорік Яцко, таки тицьнувши Леся брудною ложкою, – що Україна починається з тебе. Який ти, яка твоя душа, така сама й твоя Україна буде. І якщо зубожієш душею, то й Україна зубожіє! – та незворушно почав сьорбати борщ.
Охайний Лесь марно намагався затерти жирну пляму на жупані, у душі лютуючи на дядечка за зіпсований одяг, але, обдумавши його тираду, усвідомив, що той має рацію.
– А як ти ставишся до того, що козацька старшина робить усе на користь лише собі та козацтву? – запитав Лесь. – Козаки ж дбають про свої користі, забуваючи про користь для інших. Що буде з іншими людьми після угоди з поляками?
– Узагалі-то я свої козацькі привілеї шаблею обстоював, – буркнув Яць, з апетитом налягаючи на борщ. – І не заважав іншим робити так само. Тож хай самі про себе дбають.
– А хіба містяни чи селяни не воювали разом з козаками?
– Воювали. Але ким вони зараз стали? Тими, ким і були до цього, – посполитими. А я готовий знову воювати, бо я з народження козак! А ще не забувай, що здобич ми порівну ділили, і я не винен, шо деякі все пропили та прогуляли, а я зберіг та примножив. Їм солодко було пити, тож хай не ремствують, що дехто забагатів! А взагалі я не знаю, як воно краще буде. Не я булаву тримаю! Хто тримає, той хай і дбає, щоб усім добре жилося! А мені треба про вас двох подбати, бо як лапи в труні складу, то хто тоді дбатиме? Ніхто! Ганнусю, насип мені ще борщику. Ти, шельмо мала, смачний вариш! А шо ти далі збираєшся робити? – запитав він у Леся.
– Не знаю, дядечку, – чесно відповів хлопець. – Я дуже скучив за вами та хочу трохи пожити вдома. Але якщо ти мені щось порадиш, то я з радістю…
– А своєю довбешкою подумати? Скільки ти в мене на нали́гачах ходити будеш?!
Лесь промовчав та почав їсти борщ, бо дійсно не уявляв, що робити в житті далі.
Удома Лесько нудився. Приятелів у Ніжині він не мав, тому відчував свою самотність ще гостріше, ніж
Після перемоги під Пилявцями в 1648 р. козаки зневажливо називали польську шляхту пилявчиками.