Багряний колір вічності. Наталия Гурницкая
бажань людей. У пір року свої закони.
Старий годинник на стіні методично відлічує хвилини життя, а десь на кухні набридливо дзижчить очманіла від спеки муха. Автентичність упереміж із буденними речами дарують затишок. На креденсі та під стареньким телевізором розкладені гаптовані серветки, а на столі велика вишита скатертина. На стінах картини, писані акварельними та олійними фарбами, передвоєнні дереворити і безліч родинних фотографій: декілька дуже старих, пожовклих від часу світлин і півдюжини чорно-білих повоєнних. Усміхнені обличчя, діти, які притискають до себе ляльку або ж кумедного медведика, весільні фото зовсім юних молодят, кілька доволі старих відретушованих довоєнних портретів і знимка[3] господині в молодості. Щасливі моменти застигли на світлинах немов нагадування про важливість уміння цінувати кожну прожиту мить. У креденсі за склом усе впереміж: порцелянові кавові філіжанки й керамічні вази з надщербленими краями, кришталеві келихи та кавовий сервіз з позолотою по обідку, карпатський глиняний посуд і лікарняні рецепти, складені в салятирку[4] із кольорового скла. Меблі в помешканні такі ж старі та понищені часом, як і решта речей, проте все ще держаться купи. З тих, які й викинути шкода і тримати вдома нема як. Доживають віку разом із господинею. На підлозі протертий до ниток основи узбецький килим і гуцульська ткана доріжка. Усе однаково давнє, проте чисте, акуратне та дбайливо доглянуте. У помешканні пані Ірени час уповільнився, дихає історією і збивається з галасливого ритму майже мільйонного Львова.
Пані Ірена підвела голову від книжки й замислено глянула у вікно. Пообіддя зазирає в її помешкання яскравими сонячними променями, духом розпеченого асфальту і нестерпною спекою від жару розігрітого каменю старої кам’яниці, у якій вона мешкає на другому поверсі.
На вулиці спокійно, малолюдно і геть не відчувається, що живеш у великому місті. За львівськими мірками зовсім недалеко звідси, десь на площі Ринок, проспекті Шевченка чи на проспекті Свободи навіть у цю немилосердну спеку вирує життя та ходять галасливі юрби туристів. Діловито їздять екскурсійні трамвайчики та кінні екіпажі, а люди неперервним потоком снують уздовж Краківської, Театральної чи Галицької вулиці. Сміються, гомонять, заходять у музеї, сувенірні крамнички та паби, а в повітрі біля кав’ярень та ресторацій витає запах чорної кави й солодкого шоколаду. Світ, де сучасність диктує інші закони та стрімкий темп життя, а тут, біля монастиря бенедиктинок[5], час немов уповільнився і дозволяє пані Ірені почуватися ніби в роки власної молодості. У її поважному віці це дарує затишок і відчуття стабільності. А ще її втішає читання книжок. Одна з небагатьох розкошів у житті, яка наразі все ще їй доступна.
Кохалася у книжках від маленької і навіть зараз, коли розміняла дев’ятий десяток, не уявляла себе без них. Тільки очі з кожним роком бачать дедалі гірше і доводиться міняти скельця в окулярах на сильніші. Ковтає по книжці
Знимка (
Салятирка – миска.
Монастир бенедиктинок – пам’ятка ренесансної архітектури у Львові. Розташований поблизу вул. Пішої та князя Лева, на площі Вічевій, 2. Нині монастирський комплекс належить згромадженню сестер студиток та називається Храм Усіх Святих і монастир Покрови Пресвятої Богородиці сестер студиток.