Каїн і Авель. Джеффри Арчер
шлях добіг кінця.
Усіх в’язнів вивели з потяга, нагодували та вручили їм сірі роби з номерами на спині, валянки, бушлати і важкі шинелі. Хоча подекуди вибухали сутички за найтепліші предмети одягу, ті все одно не могли забезпечити належний захист від вітру та снігу.
Прибули фіри без коней, як та, що везла Владека раніше, й охоронці покидали на землю довгі ланцюги. По тому бранцям закували кожному одну руку і по п’ятдесят – до спільного ланцюга. Вони чвалали за вантажівками, а їхні охоронці їхали в кузові. Через дванадцять годин їм дозволили дві години відпочинку, щоб можна було відділити померлих і вмираючих перед тим, як живі знову вирушать у дорогу.
Після трьох днів етапу Владек вирішив, що помре від холоду та виснаження, але після того, як вони більше не зустрічали населених пунктів, доводилося просуватися лише вдень, а вночі можна було відпочивати. Мобільна польова кухня, на якій порядкували в’язні з табору, забезпечувала їм юшку з ріпи, яку подавали холодною, і хліб, який ставав іще черствішим, коли минав черговий день. Владек дізнався від цих бранців, що умови в таборі були іще гіршими, тому вони добровільно визвалися працювати на польовій кухні. Упродовж першого тижня їх ніколи не звільняли від ланцюгів, але пізніше, коли думки про втечу навіть бути не могло, арештантів уночі звільняли, щоб ті могли поспати, викопуючи собі ями в снігу, щоби зігрітися. Іноді у вдалі дні вони знаходили нічліг біля лісу: розкіш стала набувати дивних форм. Бранці волочилися, минаючи широкі озера і скуті кригою річки, далі на північ, під пронизливо холодними вітрами й усе глибшими заметами снігу. Поранена Владекова нога постійно тупо нила, біль скоро перевершив агонію його обморожених пальців і вух. Старі й немічні помирали. Тим, кому пощастило, спали як убиті. Нещасних, не здатних зберегти темп, відковували з ланцюгів та покидали вмирати на самоті. Владек втратив відчуття часу і був свідомий лише буксиру ланцюга, як сновида, риючи собі нору в снігу вночі, не певний, чи прокинеться наступного ранку. Багато хто таким чином копали свої могили.
Через дев’ятсот миль переходу тих, хто залишився в живих, зустріли остяки – кочівники тундри, на санчатах із оленями. Арештантів прикували до санчат, і процесія рушила далі. Потужна завірюха змусила їх зупинитися більш ніж на два дні, і Владек скористався можливістю поспілкуватися з молодим остяком, до якого він був прикутий. Підліток із подивом з’ясував, що остяки ненавидять росіян із півдня та заходу, бо ті ставилися до них майже так само зле, як і до своїх полонених. Остяки не відчували відрази до бідних бранців без майбутнього, «приречених», як вони їх називали.
Майбутнє тепер дуже турбувало Анну. Перші кілька місяців її шлюбу були щасливими, затьмарені лише її стурбованістю з приводу невдоволення Вільяма її новим чоловіком, а також небажання Генрі шукати собі роботу. Генрі був дуже перебірливий у цьому питанні та пояснював, що він усе ще дезорієнтований війною і не готовий зануритися в те, про що він згодом може пожаліти. Молодій жінці було важко