Каїн і Авель. Джеффри Арчер
він має дбати про твої інтереси.
– Але двісті п’ятдесят тисяч… – засумнівалася молода жінка.
– Така нагода випадає лише раз у житті, моя люба. Поглянь на це як на інвестицію, що подвоїться упродовж кількох років.
Після чергових тривалих вмовлянь, коли вона кілька разів згадувала про Річарда та Вільяма, Анна знову здалася, і життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевірила свій інвестиційний портфель у банку, то несподівано для себе виявила, що її капітал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларів. Проте Генрі продовжував зустрічатися з усіма потрібними йому людьми і постійно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фінансове майбутнє. Жінка подумала було обговорити ситуацію з Аланом Ллойдом із «Каїна і Кебота», але вирішила все ж не робити цього; врешті-решт, це означало б піддати сумнівам дії її чоловіка. І, певна річ, вона вважала, що Генрі ніколи б не зробив нічого, що не отримало б схвалення Алана.
Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензі, щоб дізнатися, чи існує якась можливість народити їй знову, але той відраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав її попередній викидень, лікар не вважав тридцять шість років Анни розумним віком для того, щоб знову стати матір’ю. Анна поділилася своєю ідеєю з бабусями, але ті були солідарні з думкою авторитетного медика. Жодній із них не полюбився Генрі, й ще менше їм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сім’ї Каїнів після того, як вони покинуть цей світ. Анна змирилася з тим, що залишиться матір’ю лише однієї дитини, але Генрі став наполегливо докоряти їй і називати зрадницею, вважаючи, що якби Річард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як різняться ці два чоловіки», – міркувала жінка і не могла собі пояснити, чому кохає їх обох. Вона намагалася заспокоїти Генрі, молилася, щоб його бізнес-проекти спрацювали і забезпечували його в повному обсязі, водночас поповнюючи і її заощадження, що стрімко танули. А чоловік ходив на роботу та зазвичай затримувався в офісі допізна.
Через дев’ять днів, у сутінках довгої зимової ночі в Арктиці, Владек та його ватага прибули до табору № 201. Він ніяк не міг повірити, що у пустці, безплідній пустелі може існувати якесь поселення. Бараки, як і в’язні, були пронумеровані. Барак Владека мав № 33. Усередині приміщення була невелика чорна грубка, а вздовж стін стояли дерев’яні нари, на яких лежали жорсткі солом’яні матраци, вкриті одним тонким коцом. Мало хто з в’язнів зміг заснути першої ночі, позаяк вони вже звикли спати на снігу. А стогони та зойки, що лунали з бараку № 33, часто були гучнішими, ніж завивання вовків надворі.
Задовго до того, як зійшло сонце наступного ранку, їх підняли удари молота об залізну штабу. На внутрішньому боці вікон намерз товстий лід, і Владек вирішив, що доведеться йому помирати від холоду. Сніданок у студеній їдальні тривав десять хвилин і складався з тарілки теплої кашки зі шматочками гнилої риби, накритої листком капусти. Прибульці випльовували риб’ячі