Каїн і Авель. Джеффри Арчер
часу заплатив більше сотні.
– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.
Він не хотів ризикувати витягувати більше грошей із конверта в рукаві, позаяк це привернуло б непотрібну увагу до нього. Він торкнувся коміра одяганки і недбало заявив:
– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублів – і ні копійки більше.
Владек піднявся, ніби з наміром піти.
– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, віддам за п’ятдесят.
Владек витягнув із кишені брудну червону банкноту й обміняв її на кожух. Він був завеликий для підлітка, майже сягав землі, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кілька секунд він побачив азартного гравця, який повернувся у гру і знову програв. Так він затямив два уроки: ніколи не грай, якщо не маєш шансу виграти; і завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межі можливостей.
Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечніше, будучи захищений старим кожухом, і взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класів – загальні, в яких пасажири стояли або сиділи на дерев’яних лавах, і спеціальні – з м’якими сидіннями. Усі вагони були заповнені вщент, за винятком одного зі спеціальних, в якому невідомо з якого дива сиділа самотня жінка. Вона була середнього віку й одягнена з більшим смаком, ніж більшість інших пасажирів. На ній була темно-синя сукня, а на голові – барвиста хустка. Коли підліток зупинився, нерішуче спостерігаючи за пасажиркою, вона йому всміхнулася, додавши впевненості, що можна увійти в купе.
– Чи можу я тут присісти?
– Будь ласка, – дозволила жінка й уважно поглянула на зайду.
Владек замовк, вивчаючи молодицю та її багаж. У неї була темна шкіра, обличчя вкрите зморшками втоми, жінка мала трохи зайвої ваги – характерна ознака тих, хто звик до російської кухні. Її коротко стрижене чорне волосся і карі очі свідчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горішній полиці лежали дві великі полотняні торбини, а збоку – маленька валіза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвідомив, що вкрай утомився. Він хотів було поцікавився, чи міг би поспати, як жінка озвалася:
– Куди ти їдеш?
Запитання здивувало хлопця:
– До Москви.
– Я також, – сказала вона.
Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь інформацію, навіть таку мізерну. «Не розмовляй ні з ким, – попереджав його лікар. – Пам’ятай, що нікому не можна довіряти. В Росії всі – шпигуни».
На полегшення Владека жінка більше нічого не питала. Він уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спітнів, незважаючи на температуру п’ять градусів морозу. Кондуктор узяв квиток жінки, обрізав кінчик, повернув власниці, після чого обернувся до Владека.
– Квиток, товаришу, – зронив він повільним монотонним голосом.
Владек став безпорадно обмацувати кожух.
– Це мій син, – твердо сказала жінка.
Кондуктор озирнувся на неї, іще раз поглянув на Владека, відтак вклонився жінці і вийшов