Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт
цвинтарні вітри, що змітають бліді зорі й послаблюють їхнє мерехтіння.
За межами світів – невиразні тіні жахливих постатей; ледь помітні колони неосвячених храмів, що спочивають на безіменних скелях біля підошви космосу, сягаючи запаморочливої порожнечі над сферами світла й темряви.
І посеред цього вертяться кладовища Всесвіту – приглушений барабанний бій, що зводить із розуму, і пронизливе монотонне завивання блюзнірських флейт із незбагненних, позбавлених світла просторів за межами часу; в супроводі огидного стукання та свисту повільно, незграбно та безглуздо витанцьовують велетенські похмурі споконвічні боги – сліпі мовчазні божевільні ґаргульї, чия душа – Ньярлатотеп.
Пошуки Іранона
Якось до гранітного міста Телот приблудився юнак у віночку з виноградної лози. Миро блистіло в його вигорілому до жовтизни волоссі, пурпуровий плащ був обдертий об колючі кущі схилів гори Сідрак, що височіла навпроти стародавнього кам’яного мосту. Мешканці квадратових будинків Телота, люди недалекі та суворі, похмуро розпитували мандрівника, звідки він придибав, як його звати і скільки має грошей. Юнак відповів їм так:
– Я Іранон, сам родом із Ейри, далекого міста, яке майже забув і прагну знову знайти. Я співаю пісень, знайомих мені з життя у тому місті, а моє покликання – створювати красу зі своїх дитячих згадок. Моє багатство – у тій дещиці, що я пам’ятаю, у снах і мріях, які славлю в садах, коли ніжно сяє місяць, а західний вітер хилитає пуп’янки лотосу.
Почувши це, зашепотіли між собою жителі Телота. В їхньому гранітному місті споконвіку не чули ні сміху, ні пісень, але навіть ці похмурі люди іноді зиркали навесні на Картіанську гряду, і на гадку їм спадали думки про лютні віддаленої Оонеї, про яку так часто розповідають мандрівники. Поміркувавши, місцеві попросили мандрівника залишитися та поспівати на майдані перед Млинською вежею, хоча їм не сподобалися ні колір його поношених шатів, ні миро у волоссі, ні вінок із виноградного листя, ні музика юні, що звучала в його дзвінкому голосі. Увечері співав Іранон, а поки співав, котрийсь старигань почав молитися, а один сліпий потім стверджував, що бачив, як навколо голови співака світився німб. Але більшість слухачів позіхала та всміхалася, інші ж подалися спати, оскільки Іранон не повідав їм нічого корисного, а співав лише про свої спогади, мрії та надії.
– Я пам’ятаю сутінки, місяць і тихі пісні, й вікно, біля якого мене колисала мати. І була за вікном вулиця з золотими вогнями, і тіні танцювали на стінах будівель. Пригадую квадратик місячного сяйва, якого більше і не зустрічав ніде, й видива, що танцювали у промінчику цього сяйва, поки моя мати співала мені. Не забув я і яскраве вранішнє сонце над барвистими літніми стрімчаками, й солодкий аромат квітів, який приніс західний вітер, від якого співали дерева. О Ейро, мармурове та смарагдове місто, не перелічити твоїх красот! Як любив я теплі й пахучі гаї за кришталево чистою рікою Нітрою і водоспади крихітної Креї, що текла зеленою долиною! У тих лісах і долинах