Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт
тим, що з анфілади інших, яскравіше освітлених кімнат переді мною постала безмежна порожнеча, заповнена однорідним сяйвом. Таке сяйво бачить людина, котра стоїть на вершині Евересту, спрямовуючи свій погляд у безкраї простори, повиті серпанком і пестливими променями сонця повітряного океану. Позад мене залишився такий тісний прохід, що я ніяк не міг випрямитися в повний зріст; попереду ж лежала промениста підземна нескінченність.
Прохід завершувався майданчиком, з якого починалися сходи, що круто забирали в безодню, безконечна низка дрібних сходинок, схожих на решту позаду, в темних проходах. Проте все, що лежало за чотири-п’ять футів від мене, було приховане від погляду світним туманом. Поруч із лівого від стіни проходу височіли розчахнуті масивні бронзові двері, надміру грубі, прикрашені химерними барельєфами. Ці двері, якби їх зачинити, могли б цілком ізолювати увесь цей підземний світ променистого світла від пробитих у скелі крипт і проходів. Я поглянув на сходинки і вирішив, що ні за що на світі не стану спускатися вниз. Після цього ліг долілиць на кам’яну підлогу, і полум’я скажених думок охопило мене, навіть під натиском смертельної втоми вони не покидали мою свідомість.
Заплющивши очі, я лежав і вдавався до роздумів, і знову в свідомості виникали сюжети фресок, але цього разу вони були наповнені новим, зловісним, змістом. Маю на увазі сцени, які закарбували розквіт безіменного міста: рослинний світ долини навколо нього, далекі країни, з якими торгували його крамарі. Для мене залишалася загадкою незмінна випуклість алегорично зображених плазунів, і я подумав, що зображена на картинах історія швидше за все доволі правдиво відтворювала справжній стан речей. Пропорції безіменного міста на фресках були підігнані під розміри рептилій. Я замислився над тим, якими ж мали бути реальні розміри та пропорції безіменного міста. І знову згадав про надзвичайно низькі стелі первісних храмів і підземного коридора, вирубаних у такий спосіб безумовно для того, щоб продемонструвати свою догідливість перед божествами, яким вони поклонялися; при цьому їхні шанувальники хоч-не-хоч, але мали опуститися навкарачки.
Можливо, і їхні ритуали передбачали пересування поповзом для імітації рухів цих рептилій. Однак жодна релігійна теорія не могла переконливо пояснити, чому горизонтальні проходи цього страшного спуску були такими ж низькими, як і храми, або й іще нижчими, оскільки в них неможливо було випростатися, навіть стоячи на колінах. Новий напад страху охопив мене, коли я подумав про ці стародавні рептилії, чиї огидні муміфіковані форми так нагадували мої власні. Асоціації, що виникають у свідомості, бувають дуже химерними, і я весь аж стиснувся від думки про те, що, за винятком того нещасного, пошматованого юрбою на останній фресці, я був єдиним носієм людської подоби серед цього сонму реліквій і символів первозданного життя.
Але вже укотре страх, який зачаївся в моїй збентеженій душі, змогла здолати цікавість.