Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
довга гнітюча пауза.
– Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, – нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут усіма командує. У Едді з’явилася думка – лише підозра, – що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.
– Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, – сказав Едді. – Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?
Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.
«Ми перемогли, – виправився він. – Як тебе звати, чувак?»
Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.
А ти вмієш слухати.
Слухати і спостерігати.
– Віддайте йому одяг, – з огидою наказав старший і глянув на Едді. – Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з’ясуємо.
Старий обвів його пильним поглядом.
– Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.
– Вас від мене нудить.
– Точно.
– Ну треба ж таке, – сказав Едді. – Фантастика. – Я сиджу тут, у тісній кімнатці, у самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.
Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді – неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним, – змусило його відступити до стіни.
– У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! – не своїм голосом закричав Едді. – ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!
І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:
– Ти що, глухий? Принеси його одяг!
На тому все й закінчилося.
– Думаєте, за нами хвіст? – радісно спитав таксист.
Едді повернувся до нього обличчям.
– Чому ви так вважаєте?
– Ви весь час дивитесь у заднє вікно.
– Про хвіст я навіть не думав, – зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов’язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. – Просто вивчаю дорожній рух, от і все.
– Ага, – сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями – і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» – ніби ці слова – релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є.