Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.
«Все одно нам треба бути в біса обережними, – сказав Едді. – За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».
«Я знаю, що мусимо бути обережними, – відказав Роланд. – Їх не двоє, а п’ятеро». Раптом у Едді з’явилося одне з найдивовижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.
Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м’язи, розмовляв по телефону.
На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.
Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.
На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх – для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала – просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.
Зненацька Едді знову відчув себе п’ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.
«Не зважай, – сказав Роланд. – І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».
«Розумію, – відповів Едді. – Але це ж Нью-Йорк».
Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.
Поклади астин на м’ясні штуки. Потім тримай все в руках.
Аспірин.
Добре. Хоч педикольгіном назви, в’яз… Едді. Просто зроби це.
Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.
Тож він зробив це власноруч: витряс три піґулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.
Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».
Гаразд.