Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг
помре на шляху до Вежі.
«Який же ти надзвичайний, стрільцю! – хихотів у його уяві чоловік у чорному. – Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»
– Пішов ти, – прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так уже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.
Він застебнув і зав’язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.
Спираючись на дерево Ісуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.
Нудота минула.
Бредучи непевною ходою горе-п’яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в’яленого м’яса. З’їв половину, помітивши, що цього разу рот і шлунок прийняли їжу трохи охочіше. Повернувся і зжував другу половину, спостерігаючи, як над горами, де загинув Джейк, сходить сонце. Спочатку воно наче зачепилося за грізні безлісі зубці гірського хребта, а потім почало підніматися вище.
Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.
«Чудово, – подумав він. – Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець із набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».
У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.
Північ.
Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.
Північ.
І стрілець рушив на північ.
Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім підкотила хвиля, досить близько, аби змусити його згадати про револьвери, і він скочив на ноги раніше, ніж це усвідомив. Ноги тремтіли, як на ходулях.
Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.
«Тебе лихоманить, стрільцю, – захихотів чоловік у чорному. – Твоє нутро охоплене полум’ям».
Червоні