Темна вежа. Стивен Кинг
попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.
– Сандіч з саломі.
– Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.
Роланд кивнув. Едді правду казав – краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.
Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало – обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.
Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.
– У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.
– І що це означає?
– Те, що ми з тобою робимо зараз, – невесело промовив Едді. – Побажай мені успіху, друже.
Роланд кивнув.
– Еге ж, бажаю. Нам обом.
Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.
– Переходячи дорогу, не потрап під машину, – сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: – Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.
– Не зволікай з дзвінком, Едді, – нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона – тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.
Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.
Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.
Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.
– Дякую, мем, – промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи,