Темна вежа. Стивен Кинг
всю борідку до останньої волосини», – пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії – це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».
За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.
– Сюзанно! – тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.
Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».
– Підходьте, виродки, – промовив він. – Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.
Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щойнайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.
– Джейк! Сонечко, це справді ти?
Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.
– Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…
– Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово – ча…
Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.
– Часит! – закричав він. – Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!
Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір і не втягнула до себе під пронизливий свист, що безупинно лунає між рівнями Вежі. Тож куля вжикнула повз чоло, замість втрапити у нього.
Юк теж прошмигнув у прохід, пронизливо гавкаючи ім’я свого друга – Ейк-Ейк, Ейк-Ейк! – і двері за ними захряслися. А за двадцять секунд Флагерті вже був коло них і нестямно молотив кулаками, аж поки вони не почали сочитися кров’ю (коли Ламла спробував його спинити, той відкинув його з такою силою та люттю, що тахін повалився навзнак на підлогу), але все було марно. Грюкання не допомагало, матюки також. Він був безсилий.
Останньої миті хлопець і шалапут вислизнули від них. І Роландів ка-тет ще на якийсь час зберіг своє ядро цілим та неушкодженим.
На Черепаховій алеї
Подивіться, прошу