Земля. Кобилянська Ольга
принесе, але, не рушаючись із місця, гралася найспокійніше дальше, перекидаючися з хлопцями кукурудзами.
– Ну, сороко, ти оглухла? Не чуєш, що я казав? – гримнув наново Петро на неї, ніби погрозив кулаком. – Я зараз там прийду на твою голову!
Та дівчина, мабуть, знала, що його слова не такі грізні, як здавався його грімкий голос, і, замість виконати наказ, почала боротися з хлопцем, що саме в тій хвилі упхнув їй шумилиння59 за ковнір.
Анна бачила те все.
Вона заховувалася цілий час мовчки й скромно коло роботи, а обзивалася лише тоді, як її хтось прямо про що питав.
Він, Михайло, неначе не бачив її, хоч сидів проти неї і їх погляди від часу до часу стрічалися. У неї були тихі блискучі очі й часом зніжна усміхалися.
Бачачи, що пустотлива дівчина вдруге не сповнила наказу, піднялася вона зі свого місця і пішла сама до стодоли по потрібну драбину.
Петро глядів хвильку за нею мовчки, а відтак посвистав злегка перед себе.
– Мой, мой, що за дівчина! – сказав до громадки коло себе. – Варто, щоби її порядний хлопець полюбив, а відтак засватав. Дівчина як золото, та й добра!
Йому, Михайлові, заграло серце живіше в грудях, а інші люди поглянули ласкавим оком за нею.
За хвилину вона винесла драбину.
Ішла повільним ритмічним кроком, несла на лівому рамені довгу драбину, а праву руку сперла на клуб, щоб іти в рівновазі. Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності. Не підводила очей, зближаючися чимраз більше до громадки людей.
Коли станула вже близько гурту, він устав із місця і взяв від неї драбину, причім стрінувся знов із її чорними очима. У неї грудь хвилювала злегка. Вона усміхнулася до нього.
Отакою бачить її тепер у душі. Отакою, як ішла з драбиною на рамені через подвір’я, однаковим, обережним кроком, та й із легко спущеною головою… Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того ж знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він був при тім.
– Гай-гай! – грозив їй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемні слова. – Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася!
А вона обернулася й ударила його по лиці.
Інші дівчата засміялися.
Інші… але вона не була, як інші. І справді. У неї був уже – як глумилися деякі хлопці – «панський розум».
Але найбільше любив її Михайло, коли усміхалася, як тоді з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася,
Шумилиння – листя, в яке загорнутий качан кукурудзи.