Феноменологія духу. Георг Гегель
Уперше він виходить на сцену у своїй безпосередності, лише як поняття. Будівля аж ніяк не завершена, коли є тільки підвалини, і так само й досягнене уявлення про ціле не тотожне всьому цілому. Там, де ми хочемо побачити дуб із могутнім стовбуром, розлогим гіллям і буйним листям, нас аж ніяк не задовольнить, коли замість нього нам покажуть жолудь. Так само й наука, ця крона духовного світу, аж ніяк не завершена на своєму початку. Початок нового духу – це результат масштабного перетворення різноманітних форм культури, винагорода за звивисті, плутані шляхи й численні спроби та зусилля. Це ціле, що, пройшовши всі етапи послідовності, з протяжності знову повернулось у себе, тобто в утворене в результаті цього процесу просте поняття цілого. Але реальність цього простого цілого полягає в тому, що попередні форми, ставши моментами цілого, знову розвиваються і формуються, проте вже у своїй новій стихії, маючи новонабуте значення й нову конфігурацію.
Новий світ постає спершу лише як ціле, приховане у своїй простоті, як загальні контури, натомість багатство колишнього існування у вигляді спогадів і далі зберігається в свідомості. В новій формі, що з’явилася, свідомості бракує широти та докладності змісту, але ще більшою мірою бракує розвитку форми, завдяки якому можна ясно виявити відмінності та впорядкувати їх у точно визначені відносини. Без цього розвитку наука не матиме загальної збагненності і зберігатиме подобу якогось езотеричного скарбу, доступного лише поодиноким: езотеричного скарбу, бо наука дана тут лише як поняття, як своє внутрішнє; лише поодиноким, бо при першій, нерозгорнутій появі науки її існування перетворюється в щось одиничне. Тільки те, що цілком визначене, є ще й екзотеричним, збагненним, тим, що може опанувати і зробити своїм набутком кожен. Збагненність – це та форма, в якій наука пропонує себе всім, і той шлях, яким може дійти до неї кожен, і дійти з допомогою тями [Verstand] до раціональних знань – цілком слушна вимога свідомості, що підступає до науки: адже тяма – це мислення, взагалі чисте Я, а збагненне – це вже знайоме та спільне і для науки, і для ненаукової свідомості, і саме завдяки цьому ненаукова свідомість спромагається безпосередньо підступити до науки.
Наука, що тільки-но зароджується і ще не досягла ні повноти деталей, ні довершеності форми, стає через це об’єктом докорів. Але якщо ці докори стосуються сутності науки, вони незаслужені, бо ж не можна не визнавати вимоги дальшого розвитку науки. Ця суперечність між наявним і розвиненим станами науки, здається, є головним вузлом, що його нині розв’язує наукова освіта, ще не зовсім осягнувши ситуацію. Одна сторона наголошує на багатстві матеріалу та збагненності, а друга – щонайменше зневажає цю сторону й наголошує на безпосередній раціональності й божественності. Якщо навіть перша сторона – завдяки чи то силі самої істини, чи то несамовитості другої сторони – змушена замовкнути, а з огляду на обставини ситуації почувається переможеною,