Феноменологія духу. Георг Гегель
порожнечі, видають за метод споглядання й розважань. Розглядати якесь конкретне буття так, немов воно перебуває в абсолюті, означає не що інше, як стверджувати: хоча про це буття тут сказано як про певне дещо, в абсолюті, в тотожності А = А, чогось такого немає взагалі, бо там усе єдине. Протиставляти твердження, мовляв, в абсолюті все тотожне, диференційному і вже завершеному пізнанню чи пізнанню, що принаймні прагне і вимагає завершення, тобто віддавати абсолют цього пізнання нічній пітьмі, коли, як повчає приказка, всі корови чорні, – це сама наївність пустого пізнання. Формалізм, оскаржений і висміяний філософією новітньої доби, знову виріс у лоні цієї філософії і, навіть коли всі дізнаються про його незадовільність та відчують її, аж ніяк не зникне з науки доти, доки пізнання абсолютної дійсності цілком з’ясує собі свою власну природу. Оскільки загальне уявлення про те, що треба здійснити, коли воно передує спробі здійснення, полегшує розуміння цього процесу, варто бодай приблизно уявити собі його, водночас сподіваючись, що за такої нагоди пощастить відкинути деякі форми, постійна присутність яких стоїть на заваді філософському пізнанню.
На мою думку, – думку, яку може виправдати тільки виклад самої системи, – все залежить від того, щоб розуміти й виражати істину не тільки як субстанцію, а і як суб’єкт. Водночас слід зауважити, що субстанційність містить у собі й загальне, або безпосередність самого знання, і ту безпосередність, що є буттям, або безпосередністю, для знання. Якщо уявлення про Бога як про субстанцію обурювало представників доби, за якої Богові дали таке визначення, то, по-перше, причина цього обурення полягає в інстинктивному відчутті, що в такому уявленні самоусвідомлення лише гине, але не зберігається; по-друге, протилежний погляд, згідно з яким мислення є тільки мисленням, а загальність – загальністю, – це та сама простота, тобто недиференційована, непорушна субстанційність; по-третє, якщо мислення поєднує з собою буття субстанції і розуміє безпосередність, або споглядання, як мислення, то й тут усе залежить від того, чи це інтелектуальне споглядання часом не занурюється знову в інертну простоту і не репрезентує саму реальність нереальним способом.
Крім того, жива субстанція – це буття, що справді є суб’єктом, або, що означає те саме, реальне насправді тією мірою, якою є процесом самоутвердження або опосередкування з самим собою свого переходу в інший стан. Як суб’єкт вона є чистою простою негативністю і саме завдяки цьому – процесом роздвоєння простого, процесом дуплікації, що утворює протилежність, і цей процес – знову-таки заперечення цього байдужого розмаїття та зумовленої ним протилежності: істиною є тільки тотожність, що знову відновлюється, або відображення свого відображення в іншому в собі, а не початкова єдність як така і не безпосередня єдність як така. Ця істина – процес її власного становлення, коло, яке припускає свій кінець