Феноменологія духу. Георг Гегель
речей та існує для себе, ця різноманітність якостей видається несуттєвою. Отже, річ таким чином містить у своїй єдності дві конструкції «тією мірою, якою», що, проте, мають неоднакову вартість, унаслідок чого ця протиставленість не стає реальним протиставленням самої речі, бо тією мірою, якою річ завдяки своїй абсолютній відмінності опиняється в стані протиставлення, це протиставлення пов’язане з іншою річчю, що перебуває зовні від неї. Щоправда, розмаїття теж необхідно притаманне речі, тож вона не може лишитися без нього, але воно для неї несуттєве.
Ця визначеність, що становить суттєвий характер речі й відрізняє її від усіх інших речей, тепер визначена так, що річ унаслідок цього протиставлена іншим речам, але має при цьому зберегти себе для себе. Проте річчю, або одним, що існує для себе, вона є тільки тією мірою, якою не пов’язана з іншими речами, бо в таких відносинах утверджено радше сув’язь з іншими речами, а сув’язь з іншими речами – це кінець буття-для-себе. Саме завдяки абсолютному характеру та своїй протиставленості річ пов’язується з іншими речами і є, по суті, тільки цими відносинами. Але ці відносини – це заперечення її самостійності, і річ гине через свою суттєву властивість.
Необхідність досвіду, коли свідомість пересвідчується, що річ гине саме через ту визначеність, яка становить її сутність і її буття-для-себе, можна, відповідно до простого поняття, коротко сформулювати так. Річ утверджена як буття-для-себе, або як абсолютне заперечення всякої іншості, а отже, абсолютне заперечення, що пов’язується тільки з собою. Але заперечення, пов’язане тільки з собою, – це заперечення, яке скасовує само себе, тобто має свою сутність у чомусь іншому.
Фактично визначення об’єкта, як він постає перед нами, не містить нічого іншого: він повинен мати якусь суттєву властивість, що становить його просте буття-для-себе, але, попри цю простоту, мати в собі й розмаїття, яке, хоч і необхідне, не повинно становити його суттєвої визначеності. Але ця відмінність полягає лиш у словах; несуттєве, яке все-таки має бути необхідним, скасовує само себе, або ж є тим, що ми щойно назвали самозапереченням.
Звідси випливає, що зникає останнє «тією мірою, якою», що розмежовувало буття-для-себе і буття-для-іншого; радше об’єкт у тому самому аспекті є ще і своєю протилежністю: існує для себе тією мірою, якою існує для іншого, і для іншого – тією мірою, якою існує для себе. Він існує для себе, є відображеним у собі, одним, але все це – для себе, відображеність у собі, одне – утверджене в єдності з його протилежністю, тобто з буттям для іншого, а отже, тільки як скасоване; іншими словами, це буття-для-себе не менш несуттєве, ніж те, що тільки й мало бути несуттєвим, а саме: відносини з іншим.
Таким чином об’єкт у своїх чистих визначеностях, або ж у визначеностях, які мають становити його суть [Wesenheit], так само скасований, як і в своєму чуттєвому бутті. З чуттєвого буття він переходить у загальне, але