Феноменологія духу. Георг Гегель
зрікається їх. Цей результат має, проте, й позитивне значення, бо утверджує єдність буття-для-себе і буття-для-іншого, тобто абсолютні протилежності стають безпосередньо утверджені як одна сутність. Спершу видається, ніби це впливає тільки на формальні взаємовідносини моментів, але буття-для-себе і буття-для-іншого – це ще й зміст, бо протилежність у своїй істині не може мати якоїсь іншої природи, крім тієї, що з’являється в результаті: зміст, який вважають у сприйнятті за істину, насправді належить тільки формі й розпадається у своїй єдності. Цей зміст водночас загальний; не може бути жодного іншого змісту, що з огляду на свою особливу будову відмовлявся б повертатися до цієї незумовленої загальності. Такий зміст був би якимсь визначеним способом бути для себе і мати відносини з іншим. Але бути для себе і мати відносини з іншим становить природу і сутність того, чия істина полягає в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож і результат є цілковито загальним.
Та оскільки це незумовлене загальне – об’єкт для свідомості, в ньому проступає різниця між формою і змістом, і у формі змісту моменти мають той вигляд, у якому спершу постають: з одного боку, вони є загальним середовищем багатьох матерій, що існують, а з другого – відображеним у собі одним, де їхня самостійність зникає. Те середовище – це розпад незалежності речі, або пасивність, що є буттям для іншого; одне – це буття-для-себе. Треба придивитись, як постають ці моменти в незумовленому загальному, що є їхньою сутністю. Одразу з’ясовується, що внаслідок існування лиш у цьому загальному, вони взагалі вже не містяться окремо один від одного, а радше в самих собі, є, по суті, самоскасувальними аспектами, тож утверджено тільки їхній перехід один в одного.
Отже, один момент постає як сутність, що відступила вбік, як загальне середовище, або як існування незалежних матерій. Але незалежність цих матерій – не що інше, як це середовище, тобто це загальне – це лише множина таких різних загальних. Але те, що загальне саме по собі перебуває в нерозривній єдності з цією множиною, означає: кожна з цих матерій є там, де є інші; вони взаємно пронизують одна одну, не торкаючись одна одної, бо й навпаки, розмаїття теж незалежне. Отже, внаслідок цього водночас виявляється, що вони абсолютно пронизані порами, або скасовані. Але така скасованість, або зведення цього розмаїття до чистого буття-для-себе, – це знову-таки не що інше, як саме середовище, а це середовище – незалежність різних елементів. Іншими словами, елементи, утверджені як незалежні, безпосередньо переходять у свою єдність, а їхня єдність – безпосередньо в розгортання розмаїття, а розмаїття – знов у зведення до єдності. Саме цей процес і названо силою; один її момент, коли сила набирає форми розпорошення незалежних матерій, що мають своє буття, – це вияв сили, а коли вона набирає форми зникання цих матерій або відступу від свого вияву, це вже притлумлена сила, власне сила. Але, по-перше, притлумлена