Феноменологія духу. Георг Гегель
який здійснює свідомість. Субстанцію, і її саму, і її рух, слід розглядати як об’єкт свідомості. Свідомість знає й розуміє лише те, що є в її досвіді, бо те, що є в досвіді, – це тільки духовна субстанція, і то як об’єкт свого Я. А дух стане об’єктом, бо полягає в процесі перетворення себе в інше, тобто в об’єкт свого Я, і в скасуванні цієї іншості. А досвідом названо саме той процес, у якому безпосереднє, несприйняте в досвіді, тобто абстрактне – чи то як чуттєве буття, чи то як помислене просте, – самовідчужується, а відтак повертається до себе з цього відчуження, а отже, тільки тепер постає у своїй реальності та істині і стає власністю свідомості.
Нетотожність, що постала у свідомості між Я і субстанцією, яка є його об’єктом, – це відмінність між ними, негативність узагалі. Її можна вважати за брак цих обох протилежностей, але вона становить їхню душу, їхню рушійну силу, і тому деякі мислителі давнини вважали за рушійну силу порожнечу, бо, хоч і розуміли рушійну силу як негативність, ще не думали про цю негативність як про самість. Оскільки ця негативність постає передусім як нетотожність Я і об’єкта, то це не меншою мірою й нетотожність субстанції з собою. Те, що начебто відбувається за її межами й видається діяльністю, спрямованою проти неї, – це її власна дія, і субстанція засвідчує, що вона, по суті, суб’єкт. Коли вона цілком засвідчила це, дух ототожнює своє існування зі своєю сутністю; дух, такий, як є, становить свій власний об’єкт, а абстрактна стихія безпосередності та відокремленості знання від істини подолана. Буття абсолютно опосередковане, є субстанційним змістом, а водночас і безпосередньою власністю Я, самістю, або уявленням. На цьому й закінчується феноменологія духу. Дух готує для себе в цій феноменології стихію знання. В цій стихії моменти духу містяться у формі простоти, яка знає, що її об’єкт – вона сама. Моменти духу вже не розходяться відповідно до протилежності між буттям і знанням, а лишаються в простоті знання, є істиною у формі істини, і їхнє розмаїття – лише розмаїття змісту. Процес, завдяки якому вони в цій стихії організуються в ціле, – це логіка, або умоглядна [speculative] філософія.
Що ж, оскільки система досвіду, який властивий духові, охоплює тільки з’явище духу, видається, що поступ від з’явища до науки про істину у формі істини є суто негативним, тож може зародитися бажання відкинути негативне як щось хибне й вимагати, щоб нас одразу повели до істини: навіщо вовтузитися з хибним? На вже сказане вище, – мовляв, слід одразу починати з науки, – тут можна заперечити, що така властивість, як хибність, узагалі належить негативності. Ідеї, звичайно пов’язані з цією темою, дуже перешкоджають доступові до істини. Це міркування спонукало нас заговорити про математичне пізнання, що вважає нефілософське знання за ідеал, якого має намагатися досягнути філософія, проте досі її намагання були марні.
Істинне і хибне належать до тих визначених думок, які несхитно