На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз
ще точно не знали про долю Фоки. Прийшли звістки – як завжди перекручені й неперевірені, – що Фока вже пішов воювати, і то десь на морі, що, здається, поранений, що, напевно, вже не живе, що, мабуть, там і похований у тій воді. Дійшли ті вісті до Шумея. Шумей плакав, звірявся худобі, ходив по примівниках, щедро їм платив. Ворожби насправді отримував добрі, але не міг заспокоїтися. Врешті прийшли офіційні повідомлення, прийшли і листи від Фоки. Приїхав старий дідич зі Станиславова і в подробицях порадив Шумеєві, що той має зробити. Батько Фоки набив торбу грішми і разом із кревняками вирушив до Львова. З адвокатом, про якого казав дідич, пішли до губернської управи. Мовчун Максим рішуче зажадав, щоб йому повернули одинака, бо він не дає дозволу на військову службу. Не хоче – і все. Інакше поїде до самого молоденького пана цісаря. Той молодий панок, либонь, добре зрозуміє, що батька треба слухатись. За кілька місяців Фоку відіслали з Венеції додому. Батько анітрохи не гнівався, вітаючись, довго дивився на нього, не міг надивитися.
Отак молодий Фока помандрував із зимарки у староведмежій глушині під Дзембронею просто до Венеції, а звідти повернувся до старої ґражди на ясенівській кичері. Подорож закінчилася, Фока мав про що розповідати ціле життя. Відтоді молодий Фока, сміливець, який не боявся війська, який стільки світу сам обходив-об’їздив, і не просто об’їздив, а ще й багато розумів, пам’ятав і вмів розповісти, був невичерпним джерелом знань і набув небувалого авторитету.
Ще багато років після того, вже геть старим, він розповідав про те місце так, що й у казці не намудрував би нічого гарнішого. Про те, яке там освоєне море, так що кожен пан і ґазда під’їжджає човном до свого палацу. Розповідав про ті палаци, про предивні повигинані мости, про чудові забави. І про те, який венеційський народ добрий, ґречний, чемний і приємний, як жоден інший. Які вони залюблені у гарні строї. І в усьому цьому наскільки вони подібні до наших християн, до гуцулів. «Говорять лагідно, солодко, делікатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.
Навчання
У ті часи, коли ще нікому і не снилося про якихось відпочивальників – чи, як кажуть жартома горяни, холєрників, – у великій садибі Буліги у Жаб’ї (де перед тим жили ревізори) оселився якийсь – так про нього казали – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постійно кашляв, покинув гарний панський світ і приїхав у ці глухі безлюдні гори лікувати хворобу легенів, пити мінеральну воду і вдихати гірське повітря. Дехто казав, що той немічний – якийсь недопрактикований священик, бо він постійно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелія. Повідали, що то найбільший мудрець серед панів. Він мав багато пожовклих книжок і, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, є поганим і диким. Часом навіть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та світ Божий. Або іншим разом крутив носом на тутешню