На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз
– святкували поминки біля тіла бідного пана чи професора.
Булига віддав Фоці книжки й пожовклі листки. Фока сидів над ними, вичитував абзац за абзацом, сторінку за сторінкою. Було там багато про сади, про яблуні, про груші, були й такі книжки, в яких Фока, хоч і розумів кожне окреме слово, та не міг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь поділися ті книжки, яких він шукав, не міг Фока знайти того, що хотів знати. Хто його знає, що сталося з тими таємничими книжками…
Фока, особливо у свята та неділі, не занедбував книжок, читав їх, а часом переписував собі помаленьку. З часом уже знав напам’ять, міг повторити цілі сторінки, не відкриваючи книжки. Наразі навіть те, що було написано в тих книжках про сади і садовину, йому не придалося. Для своїх полонинських обрахунків, для врожаїв, для веснарок та зимарок він мав інше письмо. І то були реваші2.
Як закінчувалося літування, до Шумеєвої хати приносили реваші. Цілі пучки паличок, призначених для розрахунків, лежали на полицях, а деякі старі, вже непотрібні розрахунки валялися по кутках. Батько разом із Фокою подовгу просиджували в коморі й робили остаточні розрахунки, з якими мала узгоджуватися кількість отар та запасів. Молодий ґазда переглядав дощечки, поволі рахував і додавав, а старий ще повільніше карбував додані суми – кожну на окремій грубій палиці. Кожна палиця була з інакшого дерева.
В іншому куті комори на кедровій полиці лежали ще якісь інші старезні більші колоди, позначені геть іншими карбами. А поруч – різні старі пуделка, різьблені хрестами і сонцями. Фока точно ніколи про це не розповідав, але всілякі базіки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древнє письмо, карбоване на дереві, і що були вони тільки для втаємничених, а ті відкривали його тим, кому хотіли. І чи то стало вже воно нікому непотрібним, чи не було кому передати, чи його дедалі більше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякі з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такі виразні ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий сліпець, який колись мешкав на Ігреці, дав їх Фоці. Хто знає, може, там були ті вісті про Діда, рештки переказів про рахманів? Інші ж колоди були такі затерті, а саме дерево зотліле, що вже нічого не вичитав би ні очима, ні пальцями. В окремих великих і малих скриньках були зерна квасолі, кожна скринька мала свій знак. Ті квасолини вказували кількість примовлянь, вигуків, молитов та отченашів, потрібних для кожного святкування, для кожного виду чарів.
Домарство
Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.
Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі
У горах ще донині збереглися прадавні позначки на дереві і розрахунки, зроблені так, щоб зацікавлені в разі потреби могли контролювати одне одного. Подібні карби і зарубки були ще у давніх слов’ян.
Коли ґазда віддає комусь в найми полонину на літо (так званий політок) і за умовою має отримати за це від наймача певну кількість молока або бриндзи, то, в міру надходження належного, обоє щоразу вирізають однаковий карб на дощечці, яку розтинають на дві частини. При розрахунку розітнуті частини знову прикладають одна до одної, щоб перевірити стан рахунків. Подібним чином роблять і на спільних великих пасовищах, де зацікавленими є багато людей, котрі віддають свої стада на літо. Власник, орендар полонини, якого називають депутатом, або ватаг відкриває рахунок окремо з кожним. Перед тим, як змішати стада, ватаг і кожен власник отар, так званий мішєнник, разом викарбовують на палиці кількість дійних овець. Після того, як зроблено зарубки, дощечку розтинали; більша частина, яку називають колодою, залишається у ватага, а меншу, так званий реваш, забирає мішєнник. Якщо скласти обидві частини, завжди видно стан рахунків. Усередині позначають карбами число ялових овець. Самі цифри та карби, що відрізняються в різних частинах краю, загалом нагадують римські цифри. Міра першого доїння закарбовується окремо. Мішєнник повинен отримати в шістнадцять разів більше бриндзи, ніж було надоєно молока при першому доїнні. У міру того, як забирають бриндзу протягом літа, карбується кількість бербениць, а окремо – міртуки та менші мірки. Так ватаг веде облік, і так розраховується з кожним мішєнником. Кожна колода має інший знак, щоб її можна було легко розпізнати і знайти в пучкові дощечок, зв’язаних мотузкою або ликом, що їх залишає в себе ватаг. Нині залишилося дуже мало полонин, де використовуються такі ревашові карби.