Вона має таємницю. Сурженко Маргарита
Я мала зібрати свої речі з самотньої квартири, де ще кілька тижнів тому ми з мамою грали в настільні ігри. Я зайшла до квартири, побачила в кухні на столі печиво, яке ми з мамою випікали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печиві була мамина любов, а мами вже не було.
Друзі тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в їх квартирі, але я наполягала на тому, що хочу бути в своїй. Мені потрібно було попрощатись з духами. Найважче було першої ночі. Привиди спогадів приходили до мене. Мені здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибігала зі своєї кімнати, але в коридорі було порожньо й темно…
Вранці я немовби чула, як мама ворочається в своєму ліжку. Забігла до спальні, а там нікого. Батьків поховали за містом. Дві години я добиралася до кладовища, десь із годину шукала їхню могилу. Постояла там кілька хвилин і втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати їм, відчути їх, не треба було долати таку відстань. Вони були у серці. В промінні. У небі. В моїй пам’яті.
Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалості, і вважав своїм боргом притулитися до мене, стиснувши в обіймах співчуття. Я ненавиділа все це, мріяла, щоб всі скоріше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далі, але варто було мені зустріти сусідку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що мої батьки мертві, зустрічаючи жалість в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зі мною буде. А я повинна була їх заспокоювати і говорити:
– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже ніколи і нічого хорошого в моєму житті не буде. Але тоді я була занадто ввічлива, я намагалася всіх заспокоїти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо, я боялась оголити свій страх і відчай, хотіла здатись сильною.
Через кілька днів я зібрала всі свої речі і перевезла до маленької квартири мами на околиці Києва. У цьому допомогла татова колега по роботі. В тій квартирі стояв лише старенький письмовий стіл та стілець. А тепер ще з’явилась купа коробок зі спогадами.
І вже наступного дня татові друзі відвезли мене в аеропорт, я полетіла в чуже місто. Дядько зустрів мене в аеропорту з букетом квітів, я розцвіла в усмішці, але ми рушили до будинку і були все ближче до нового моря, від цього моя тривожність наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, більше ніхто та ніщо в цьому житті не змусить мене пірнути в море.
Коли я вперше зайшла в їх будинок, Лінда дивилася на мене, нібито побачила привида, закотила очі і швидко пішла на кухню.
– Пробач, люба, – сказав дядько і вибіг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присіла на край стільця в холі. Колючки троянд із дядькового букета порвали мої колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Мені хотілося бути красивою, щоб сподобатися їм. Але план провалився. Я чула їхню суперечку, розглядала дірку на колготках, бездарні картинки на стінах мого нового притулку.
– Ти знущаєшся? Це ж не дитина! Кого ти привів?
– Я казав, що їй одинадцять! Вона ще дитина!
– Ти