Вона має таємницю. Сурженко Маргарита
До того ж, ми не можемо собі дозволити кожен місяць купувати тобі спідниці, а ця буде на виріст.
Виявилось, що родина успішного бізнесмена може бути дуже заощадливою. Крім спідниці, яка спадала з мене, але прикривала коліна, мій стиліст-мораліст купила мені мішкуватий светр, водолазку і інші потворні речі, які я ненавиділа. Коли я попросила зайти і купити косметику, вона витріщилася на мене так, ніби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки і мені потрібні тіні для смокі-айс.
– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!
– Але хоча б безбарвний лак для нігтів і тональний крем!
– Тобі одинадцять років!
– Скоро дванадцять!
– Тобі не потрібно фарбувати і ховати те, що дано природою.
– Але природою мені дано прищ!
– Поговоримо про косметику в шістнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабніти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собі дозволити кожну твою примху.
По дорозі до школи я сподівалася на те, що там дійсно всі ходять з дарованими небесами прищами і в такому ж лахмітті, в яке вирядилася я. Але вже у дворі я зрозуміла: в моїй школі всі фарбуються і носять нормальні спідниці. Я відчувала себе нікчемністю в цьому убогому лахмітті, постійно підтягувала свою спадаючу спідницю і закатувала рукава на мішкуватому светрі. Вже на підході до школи я почула гучний регіт компанії, яка однозначно сміялася з мене. Я молила лише про те, щоб швидше цей найгірший день мого життя закінчився, а він тільки починався. Втупивши погляд в підлогу, я зайшла до шкільного кабінету та пройшла до задньої парти, з полегшенням сіла на стілець, там на мене ніхто не дивився. І в цей момент, незрозуміло з якого дива, щаслива вчителька назвала мене по імені і попросила вийти до дошки, щоб представити класу. Я почервоніла і вийшла, підтягуючи спідницю. Не знала, що в школу потрібно брати змінне взуття, тому соромилася ще й своїх брудних чобіт. Модниці з перших парт відразу ж незлюбили мене і обдарували своїми скептичними поглядами, оцінивши зверху вниз.
На заняттях у перші дні я погано розуміла те, про що говорять вчителі, адже програма моєї школи була інша. А вчителі, здається, приймали це нормально, вважали мене розумово відсталою, я ж була «загублена сирота з новин, що пережила жахливу трагедію». Що з мене було взяти. Вже краще б вони лаяли мене і намагалися пояснити ще раз, ніж забивали на мене і просто посміхалися мені, розуміючи, що я не вирішила жодного прикладу.
– Як справи у школі? – питала мене Лінда за вечерею після чергового пекельного дня у школі.
– Нормально. Сьогодні треба було записатися на факультативні заняття. Я записалася на танці, тому по вівторках і четвергах буду повертатися пізніше.
– Які ще танці?
– Бальні. Фламенко, танго, сальса…
– Дуже дивний вибір…
– Але ж я ходила на танці ще в своїй школі! Мені дуже подобалося.
– Але ти відстаєш від програми! Тобі потрібні інші заняття, щоб ти змогла наздогнати своїх однолітків,