Вона має таємницю. Сурженко Маргарита
слухаю.
– Мені потрібні прокладки.
– З цим питанням краще звернутися до Лінди.
– Я боюся до неї звертатися, ми нещодавно посварилися через мій купальник, – сказала я. Мені справді здавалося, що якщо ми поїдемо вибирати прокладки з Ліндою, то вона купить мені якісь бабські памперси.
– Добре, я поїду в магазин і куплю їх тобі. А краще з’їздимо в магазин удвох. Зараз я попереджу Лінду про те, що ми їдемо. – він відклав свою газету та підвівся.
– Але ж вона спить. Навіщо турбувати її спокій?
– Але вона здивується, що нас немає.
– О, Ніколас, мені терміново потрібно їхати. Розумієш? – сказала я, показучи поглядом на свою вагіну та натякаючи на потопи крові.
Дядечко кивнув головою та попрямував взуватися. А я зраділа тому, що Лінда, прокинувшись, буде перейматись через нашу відсутність.
Ми вирушили до найближчого в маркету на авто, блукали там в пошуках відділу з предметами для гігієни, Ніколас уважно вивчав склад тампонів і прокладок, намагався знайти для мене найкращі. У підсумку ми набрали цілий кошик всяких місячних аксесуарів, нібито крововиливи з піхви почалися не лише у мене, але у цілої жіночої футбольної команди.
– Ми просто запасаємося важливими речами для бомбосховища, – сказала я здивованій касирці, яка пробивала на касі п’яту пачку тампонів. – Раптом метеорит вдарить, а наш будинок на березі моря, або наше місто затопить цунамі після падіння метеорита в море. Люди кладуть в бомбосховище свічки, сірники, воду, консерви, але тампони, чому ніхто туди не кладе тампони? Наше бомбосховище не буде заплямовано кров’ю. Хіба що кров’ю під час пологів, якщо в бомбосховищі буде жити вагітна.
– Як ви збираєтеся вибратися з бомбосховища, якщо його накриє морем? – тільки лише відповіла мені касирка.
– Ну воно у нас технологічне, схоже на ковчег, – увійшла в роль я.
Ніколас в авто запитав мене, про що я пишу свої новели.
– Випадково не про кінець світу?
– Ні, – збрехала я. Насправді одне оповідання на цю тему у мене було. Але Ніколасу про це було краще не знати, бо раптом би мене чекала зустріч з психологом.
Дорогою додому я вмовила дядю заїхати на заправку перекусити бургерів з картоплею фрі, адже я нічого не їла. Хоча мене тішила думка про те, що Лінда таким чином буде ще довше страждати від незнання причини нашого зникнення. Тим більше, мені хотілось довше побути наодинці з дядею. Зробивши замовлення, я витягла з сумки тампони. Нарешті я зможу викинути свій закривавленний білий носок з трусів, який служив мені кілька годин вірою і правдою, але змушував мене відчувати себе жахливо некомфортно.
– Ну, я пішла.
– Ти вмієш ними користуватися? Може, все ж попросити Лінду тебе навчити?
– Я якось справлюся. Проявлю кмітливість.
– Я, на жаль, допомогти не зможу.
– Чому? Думала, у тебе пристойний досвід по засуванню.
Ніколас втупився на мене з подивом, до цього я не мала звички з ним так вульгарно жартувати.
– Гаразд,