Шляхами і стежками життя. Наталена Королева
Феліпе II» летів сторч головою й розтягався на піску доріжки, сміючись на ціле горло. Але «Феліпе ІІ» мав гніватись на нечемну принцесу й мусив її ув’язнити в альтанці. Відбувалося це «ув’язнення» дуже весело і зі сміхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.
– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболі! Будеш Ізабелею247, а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати від них Гранаду.
З «Гранадою» б ще дали собі раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» місто, яке ніхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нічого, щоб могло зображати маврів. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б їх рубати. Але рубати іриси, троянди чи лілеї? На це рука не підносилась! Обом це видавалося великою «barbaridad» – варварством… Тому гру міняли. Альфонсо казав привести осідланого коника. Естрельїта сідала на нього. Була прецінь Ізабелею, але не в той мент, коли ця бойовна королева брала Гранаду, але коли «дон Енріко248, її брат, помирившись з сестрою, провадив її коня за узду при її від’їзді до Сеговії249», як про те розповідали підручники історії. Звичайно, цю «історичну урочистість» треба було відзначити у видимий спосіб. А що двір був в Аранхуесі навесні, то «Енріко з Ізабелею» бігли на грядки полуниць – тих прославлених «аранхуезьких полуниць», яким «нема рівних на світі». Але цей незрівнянний смак набували прославлені полуниці тоді, коли діти їх вибирали з грядок і їли «з руки», а не з кришталевих тарілочок. По цій «урочистості» мили собі руки у водограях, що також не дуже схвалювалось вихователями, й вимахували мокрими руками у повітрі, як бачили, що роблять так садівники, ополоскуючи собі руки по праці.
Було це справді дивовижно, що тета Касільда ніколи про це не довідалась. Інакше не допустила б ніколи більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.
Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…
Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.
Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.
Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.
Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними
Назва Ескоріал походить від іспанського «escoria» – відпадки, уломки, що лишаються у кам’яних ломах, які були раніш на місці, де вибудовано Ескоріал (Н. К.) (детальніше див. примітку 199).
Феліпе II казав виставити цей величезний кляштор замість кляштора св. Лаврентія, який казав знищити з причин військових, бо на тім місці мав відбутися бій (Н. К.).
Будівля Ескоріалу (детальніше див. примітку 199) формою нагадує решітку на пам’ять про атрибут катувань святого Лаврентія (?–258), ранньохристиянського мученика, один із семи дияконів римської християнської общини.