Шляхами і стежками життя. Наталена Королева
що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по ознаках природи, яку віщують зиму: м’яку чи гостру? Може, й Сідові доньки приходили побавитись чи разом працювати – прясти, ткати – з її, Естрельїтиними, прапратіточками… І горда донья Химена, зломлена смертю дружини, перевізши цілою Еспанією тіло Сіда та уложивши його на вічний відпочинок у кляшторі Сан-Педро, приходила сумними вечорами, щоб розділити самітність з сусідкою-вдовою, Естрельїтиною прапрабабунею…
Обидві пряли або ткали, бо кастільська жінка ніколи не буває нечинною, якого б не була роду…
А надворі скиглив вітер і осінній присмерк накривав землю фіаловою імлою… Але сусідки-вдови не плакали, не нарікали. Не личить-бо вдовам героїв плакати над поляглими. Вони лише згадували, доповнювали свої згадки-спомини.
Говорили з пошаною про шляхетність, про геройські вчинки своїх чоловіків, про бої за свободу народу, про увільнення Еспанії від маврського ярма…
І ближчим – живим – ставав Сід від таких думок. Естрельїта полюбила його, немовби знала його справді живим, реальним. І от якось жива дійсність увірвалась до Естрельїтиних мрій: стрийко Лоренсо мусив вертати до двору королеви-регентки доньї Марії Крістіни. Того часу вона перебувала в Аранхуесі234.
– Добре ще хоч не в Мадріді! – зітхнув дон Лоренсо. – Але подорожувати влітку! В таку спеку!
– Поїду з тобою, – озвався вуйко Еугеніо. – Мені треба відвідати приятеля, патера Естебана. Він нині в Ескоріалі235. Розділений тягар – легший, а розділена подорож – коротша. – Естрельїта зі здивованням дивилась на вуйків, що нарікають на подорож. Вона, Естрельїта, хотіла б подорожувати ще й ще… Дон Еугеніо немовби відчув тугу дівчатка.
– Чому б нам не взяти з собою чіку? Це дасть їй змогу трохи побачити Еспанію!
– І тету Касільду! – всміхнувся дон Лоренсо. Донья Касільда де Медінацелі була кревнячка, сестра у других матері доньї Клари, Інес та Еугеніо. В родині не дуже шукали її товариства. Вже старша віком донья Касільда все своє життя прожила при королівському дворі. На своїх кревних, які жили на селі та займалися своїм господарством, вона дивилась з поблажливою погордою і називала їх в душі «пастухами» – «zagalos».
Нині донья Касільда була одною з найулюбленіших двірських дам Марії Крістіни236. Вся наскрізь просякнута правилами двірської етикети, вона була сліпо віддана королеві-регентці, яку обоє вуйки не любили головне за її тираністичну владу та за стремління завести при еспанському дворі австрійські звичаї.
В Мадріді не затримались довго.
Але справді гарні аранхуезькі сади зачарували Естрельїту.
Таких садів з чудовими рослинами, численними