Шляхами і стежками життя. Наталена Королева
здивувалась, що та Нієвес знає її «справжнє», «для себе», наймення, бо ж таки ніхто їй не казав, що Естрельїта «для себе» зветься «чіка»!
А Нієвес вже висвітлювала сестрам:
– Вона – з Мексики, сестричко! Як я!.. Ось, бачите, – зраділа мексіканка, коли Естрельїта нарешті видобула зі себе слово й запиталася, звідки Нієвес знає, що вона зветься «чіка»?
– Бачите, і вдома її звали «чіка», як мене!
Черниці поміркували: мати ігуменя казала, що вуйко, який привіз дівчинку з дуже далека, говорив еспанською мовою. Дівчинка мала дуже багато наймень і прізвищ, як це звичайно буває у еспанців тільки. Хто ж може зватися Естрелья Кармен Альфонса Фернанда Наталена, як не еспанка? Але Еспанія близько, тільки за горами, у «двох кроках»! А вуйко казав, що привіз здалека! Тож дуже правдоподібно, що з Мексики! Чому ж тільки ця еспанська дитина не вміє по-еспанському? Знайшлося висвітлення й цьому. Дитина – сирота. Тож, певно, виховувала її французька вихователька – вона ж це і сама ствердила? Та доморода пістунка, індіянка! Дівчинка говорить такі дивні слова у «мові своєї пістунки», яких ніхто ніколи тут не чув. Вони не подібні на жодну відому мову! Напевно, то індіанська мова! Подивилися на документи Естрельїти: народжена в Бурґосі, народність – еспанська!.. Отже, не інакше – з Мексики.
Вуйко Еугеніо міг бути цілком спокійний: Естрельїту враз вміщено до гуртка дівчат еспанської народності й пильно навчали її рідній мові…
Непомітно летіли дні, роки безжурного дитинства, щасливого дитинства, навіть коли дитина – сирота. Дні сплітались у місяці, місяці складались у роки. І п’ять літ пролетіло над кляштором, де вчилась вже десятилітня Естрельїта.
Крім вуйка-теолога, ніхто не відвідував дівчину. Ніхто не брав її додому, ані на ферії196, ані на свята. Бо ж того «дому», що має його кожна дитина, у Естрельїти не було. Куди ж би міг її взяти вуйко-теолог, який в Римі сам мешкав в кляшторі? А тіточка Інесілья ще вчилась!
І от на десятому році Естрельїтиного життя травневим ранком до життя сироти увійшла казка…
Мала вона, як це й повинно бути у казці, постать гарної молоденької жінки – тіточки Інес, щойно одруженої. Весілля відбулося в Парижі, бо там мешкала родина нареченого Інесиного – дона Лоренса, просватаного Інес, ще як вона була дитиною. Нині молоді повертали до Еспанії – це була їхня «шлюбна подорож». Інес, до якої щойно усміхнулося життя, щастя й кохання, хотіла зробити щасливою й «Кларітину сирітку». Приїхала по неї, щоб взяти її додому. Бо нині цей «дім» вже був…
У своїй ласкавості «доброї феї» тіточка Інесілья запропонувала, аби Естрельїта сама назвала міста, які хотіла б побачити.
Справжня казка! Травневим ранком з’являється «добра фея» – сама, як квітуча весна, й перетворює забуту, нікому не потрібну Попелюшку у казкову принцесу, яка має тільки побажати й станеться те, чого вона хоче…
Естрельїті хотілось побачити три міста: Бурґос, «місто Сідове», в якому вона народилася й де
Ферії (польськ.