Шляхами і стежками життя. Наталена Королева
type="note">164. В повітрі кучерявляться мелодії імпровізації – «саети»165, розпливаючись широкими кругами, як кола на воді.
Процесії проходять одна за одною, зі статуями Святої Діви, вкритими дорогоцінностями, зі статуями Христа, закрівавленими, аж страшно на них дивитись, але пишно одягнених до вишиваних золотом оксамитових шатів.
Згучать співи, мерехкотить золото вишивок та дорогоцінностей на святих зображеннях, стелиться фіміам, палають свічки в руках закаптурених166 «членів братств» – «назареньос»167… Марширують, відбиваючи крок, когорти багато одягнених «римських вояків» в шоломах з перами. Аж не знати: чи то християнські процесії, чи старопоганські «містерії» відбуваються…
Але Еугеніо серед натовпу нема. Йому хочеться бути самітньому, як втомленому мандрівникові, який нарешті прийшов додому. Він всміхається до розгорненого листа, як до живої істоти.
Відшукав поглядом наймення своєї хрещениці і вголос вимовив еспанську форму наймення Стелла: «Естрелья»…
Так: не Карменсітою буде її називати – цим найменням, яке з десятка еспанок мають, напевно, шість. Буде для нього Естрельїтою, «зірочкою»… Зірочкою, яку посилає йому сестра Кларіта, щоб не блукав манівцями за проміннями зорь герба Карраско…
По Великодню Еугеніо вирушив у подорож по свою племінницю – Естрельїту…
Чекав у бібліотеці Великих Борків на свою небіжку. Від педантично вишикуваних книг, як ряди вояків, віє холодом на молодого старшину, зломки горельєфів, мармурові бюсти та статуї видаються ще холоднішими, біліючи серед зчорнілих портретів.
Відчиненим вікном ллється напоєна свіжостю прохолода весни, не теплішої за андалузьку зиму.
Меркло-сіре, як «мертві» перли, небо злегка ружовіє вечірнім рум’янцем. Дощ висить на хмарах, як сльози на віях, що ось-ось стріпнуть їхні краплини… Не буде то прудкий еспанський дощ, але тихий весняний дощик, котрий ніжно торкається ще не розвинених листочків, немов гладючи їх, помагаючи їм висвободитись з липких пуп’янків.
Проглянуло на мить бліде проміння невидимого заходячого сонця і перетворило пасма дощу у кришталеві струни натягнені від неба до землі. І раптом немов ті струни зазгучали… Попливла сумна тиха мелодія. Немовби одночасно і плакала, і несла потішення.
Еугеніо обернувся до патера Гауденція, що саме увійшов до бібліотеки:
– Хто то грає?
Чернець всміхнувся:
– Чех! – відповідає коротко на Еугеніові питання.
– Як гарно грає!
– Чехи – добрі музиканти!
– Родинна здібність? – не зрозумів Еугеніо слово «чех».
– Ні – народна, – висвітлює чернець. – Чехи – не родина, а нарід. Слов’янський нарід, вклинений між Австро-Угорщиною та Німеччиною.
– Я гадав, що то – прізвище? Що то той музикант так зветься.
– Як він зветься, того ніхто не знав, бо він – німий. Знаємо лише, що він воював разом з польськими повстанцями під прапорами, на яких
Saeta – «стріла», спів-імпровізація, яка імпровізована тут же, на місці – слова і мелодія (Н. К.).
Тобто в